Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Веннелі з батьком, у якого була велика сім’я. Софі була косоока, тому здавалось, що вона завжди за кимсь слідкує. Трималася вона так принижено, що мені навіть совісно було за неї; а з того часу, як я застукав її з маминою шляпою на голові, мені і зовсім соромно було дивитися на цю дитину.

— Ви підете сьогодні на концерт, Софі?

— Та що ви. Де вже мені дістати квитка? — Вона розгладила мою подушку. — Батькові дали тільки один, в його клубі. Ви, мабуть, зустрінетесь там з ним.

Софі оглянула кімнату й запитала:

— Я можу тепер іти?

— Звичайно, Софі.

Вона постояла, розгладила маленьку зморшку на моїй ковдрі, глибоко зітхнула й пішла.

Я швидко вдягнувся, бо зовсім нехтував своїм вбранням. Тепер я був робітником і тому зодягавсь, як і всі хлопці.

Зібравшись, я зазирнув до дідуся. Старий сидів у своєму кріслі, тримаючи в одній руці велику книгу в золотій оправі, а в другій — бутерброд.

— Послухай, Робі, дивна річ. — Він надкусив свій бутерброд. — У кожної людини довжина кишок становить тридцять футів з гаком.

Ця книга була однією з досить дорогих книжок, що часто прибували на адресу: «Містеру Гау, есквайру, акредитованому агентові й передплатникові медичної енциклопедії фірми Файєр-сайд». Разом з пакетами надходили реклами: «Ви не можете не подарувати вашим родичам... більше тисячі діаграм та малюнків... засоби знешкодження сорока чотирьох я дів, ліки для дам, мазь від угрів... не треба висилати грошей: наш акредитований агент буде заходити до вас щотижня...»

Ото дід і ходить в найвіддаленіші райони міста й невпинно збільшує свої медичні знання; а я все більше думаю над тим, чим він заплатить за ці книги. До того ж його гарний почерк, хоч він давно вже покинув переписувать папери для містера Мак-Келлара, кого завгодно може обдурити. Ось і тепер я бачу на його столі листа: «Дорогий сер, повідомляю, що поручителем за мене може бути мій зять, який займає високий пост інспектора санітарної служби в м. Лівенфорді».

Волосся в дідуся вже зовсім побіліло, а тіло стало сухим, так що одяг стовбурчиться в тих місцях, що були колись повними. Тільки очі в старого такі ж блакитні й світлі, як і колись. Його випнутий, бундючний ніс найбільше потерпів од часу: побілів, скоцюрбився, — одверто кажучи, — захирів. Я знаю, що дідусь зазнав чимало лиха в своєму грішному житті, — докладний опис всіх його пригод можна знайти в найбільш цікавих і щедро ілюстрованих статтях медичної енциклопедії. Місіс Буземлі перетворилась на просту знайому, хоча жіноче товариство і досі приваблює дідуся. Тепер старий більш сподобає школярок та інституток, яких він часто забавляє досить галантними розмовами. Дідусь не хоче визнавати, що постарів, а, навпаки, вдає ще з себе справжнього мужчину і часто лупцює себе кулаками в груди, пихато примовляючи: «Дуб, Роберт, міцний шотландський дуб. Якби мене обрали до ради графства, то я б...» — Хвалити бога, він і сам сміється: значить, розуміє, що це жарт. — «Вони, можливо, через рік зробили б мене мером».

— Дідусю...

— Що, хлопчику?

Я вже шкодую, що кричав на нього, і хочу миром примусити його сидіти вдома.

— Я йду на міський концерт. Гадаю, що ви, — така достойна і поважна людина, — не скористаєтесь з цього, щоб знову кудись чкурнути. Пообіцяйте, що не підете нікуди, доки я не повернусь.

Дід задоволено посміхається й обіцяє:

— Звичайно, хлопчику, звичайно. Noblesse oblige[21].

Для мене цього досить. Я киваю і рішуче ступаю до дверей, залишивши його над «Розладом товстих кишок».

2

Концерт, що я на нього йшов, був особливою виставою, яку підготували на користь нової лікарні «за допомогою визначних осіб».

Коли я підійшов до залу, що містився рядом з Академією, десятки громадян товпилися біля входу. Я приєднався до них і скоро опинився в залі, де вибрав місце під балконом, хоч Рейд зайняв мені стільця поблизу себе. Я не хотів, щоб хтось помітив хвилювання, яке оволоділо мною ще до початку.

З байдужістю людини, яка не стала видатною, а зараз воліла бути краще нічим, я слідкував, як заповнявся зал. Серед шикарних глядачів були Кейт і Джемі, — вони сиділи посередині; Мак-Келлар, що й тут зберіг свій недовірливий вигляд; нарешті, Берті Джемісон, зализаний, в твердому комірці, з двома чепурними дівчатами.

У другому ряду, позаду сера Томаса і цілої плеяди міських чиновників, сиділи теж знайомі мені люди: учитель Рейд та його друзі, за ними — мати Алісон, міс Кремб... А що то за кумедний чоловік поблизу неї? То, мабуть, доктор Томас, відомий постановник опери «Месія» та диригент уінтонського хору.

«Язон» раз по раз оглядався, шукаючи мене, й щоразу нервово сіпав вуса, що досить прикрашали йому обличчя. Мені аж млосно стало на душі, що маю такого відданого друга; та я не міг сьогодні бути з ним і вирішив лишитися на тому ж місці.

А втім, у натовпі знайшлася людина, яка впізнала мене. То був батько Софі; він сів з своєю «контрамаркою» в густій юрбі, і вигляд мав напрочуд жалісний.

Цей непомітний чоловічок, з маленькими очицями та блідим обличчям, робив разом зі мною у бригаді Джемі і, хоч не мав ніяких особливих здібностей, зумів пролізти до комітету місцевих фабіанців. Я часто натикавсь на нього, а він, тому що Софі робила в Ломонд В’ю, з великою цікавістю ставився до мене, неначе зв’язували нас якісь таємні узи.

На щастя, поруч мене не було вільних місць. Я одвернувся; до того ж зразу погасили світло. Після рідких аплодисментів піднялася завіса; концерт почався.

За кожним номером програми моє напруження зростало. Оркестр зіграв кілька уривків «Пінафори». Потім солісти з трупи Карла Роза, що прибула недавно в Уінтон, співали арії з «Тоски». Далі по залу полинули чудові звуки з концерту Брамса, блискуче виконаного місцевим органістом. Глибоко збуджений, я весь горів од нетерпіння, тремтів і хвилювався за Алісон — адже час її наближався. Мені здавалось, що від неї вимагатимуть аж надто багато, хоч вона була ще такою весняно-юною, і це ж був перший її виступ перед досвідченими митцями І До того ж глядачі були вибагливі, бо цей концерт давно