Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 52

Ритуал вирішили провести того ж дня, щоб мінімізувати всі ризики. Поки готувалася процедура, ми з Дарісом не відводили очей від нашої крихітки. Коханий час від часу шепотів щось, що мало б підбадьорювати мене, проте тривожність за рідненьку кровинку нікуди не зникала навіть на мить. Все ж мали провести для донечки ритуал, якого ще й не повністю дослідили.

– Даяно, вже час,– забігла до нас Бель та шепотіла ще щось, але я не слухала. З кожною секундою було все тяжче виринати з думок та страхів, що як змії розповзалися повсюди.

Даріс обережно взяв на руки Медіну й ми полетіли до вже надто знайомої каплички. Тут не змінилося нічого з наших останніх відвідин, окрім як людей цього разу було більше. По-перше, до нас повноцінно приєдналася донечка, а по-друге, тут зібралася чимала підтримка з мешканців замку та рідних. Не було лише батьків і Розалії, які не змогли вчасно приїхати, але вони будуть трішки пізніше, щоб розважити маленьку тоді, коли вона дізнається, що тимчасово в неї не буде магії.

Даріс з донечкою підійшов до хранителя і той одним помахом руки підійняв її в повітря та сказав усім відійти. Крейг намагався бути якомога ближче до останнього, але і він нарешті підкорився наказу. Всі ж ринулися до крихітки як тільки зблиснуло лезо кинджала, але захисний купол не пропустив нікого. Паніка накривала. Проте все минулося швидко – один малесенький надріз, кілька заклинань і готово. Тепер залишалося лише чекати, чим закінчиться цей ритуал.

 

За десять днів до замку приїхали останні гості. От-от мало розпочатися весілля Розалії та Коліна, для проведення якого Даріс люб’язно виділив величезну бальну залу. Хоча гостей то мало бути в рази менше, ніж на нашій церемонії.

Завершувалися останні приготування, серед яких було одне найтяжче – вдягнути малечу. З моменту ритуалу крихітка постійно вередувала, а коли мова заходила про одяг, то починався справжній гармидер. Навіть не розуміла, звідки в донечки стільки сил, адже вбрання летіло на всі сторони, а з кидання туфельок їй можна було дати нагороду. Дійсно, з такою точністю й швидкістю вона це робила, що взагалі не сказала б, що їй лише три. А покоївки, яким часто прилітало, навіть сумнівалися в цьому.

– Ну донечко, невже ти не хочеш побачити свою тітоньку у красивій-красивій білосніжній сукні?– нарешті вирішила я хитрістю вмовити її, адже Медінка останнім часом стала справжнісінькою модницею. Інакше й бути не могло, адже вона стільки часу проводила в гардеробній за останні дні.

– Я її взе бацила,– на мить спинилася Медінка і я таки встигла на спинці донечки застебнути кофтинку.

– Але ж це буде зовсім інакше. У такий день з’являється магія, яку відчувають усі.

– І я?

– Звісно. Часом не потрібно володіти магією, щоб створювати чари навколо.

– Сплавді?

– А що ти думала? Можеш запитати у дядька Ейнара. Він створював магію сам, можливо навіть навчить цьому тебе. Хочеш?

– Дуззее.

– Ну тоді варто слухатися, бо там буде потрібна тиша й спокій. Якщо хочеш, то й зараз можна піти й поговорити з ним.

– Післи,– схопилася донечка на ноги, готова вже вирушати на весілля.

– Стривай. А вдягнутися?– посміхнулася я.

– Ну добле. Тіки цю,– невдоволено тикнула Медінка пальчиком на ніжно-блакитну сукенку, яку тільки недавно купили для неї.

А вже незабаром я стояла у залі поруч з Дарісом, милуючись золотоволосою красунею-нареченою, поки донечка затято шепотілася з Ейнаром. Ну як шепотілася… Вона на повен голос обговорювала з дядечком, який винахід вони робитимуть першим. Всі ж навколо просто посміхалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍