Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

11.2

 

– Придурок! – пробурмотіла Веда. 

Все ще приголомшена, спробувала вскочити на ноги, але в коліні щось клацнуло, нога підкосилася. Мимоволі застогнавши, Веда схопилася рукою за якийсь кущ, що зростав поблизу.

– Чудово! –  пролунав поряд   голос Х'ярго, і сам він виник з темряви, і встав за кілька кроків від неї.

– Ти все бачив? – хрипко спитала вона. – Бачив і не допоміг?

– Хотів подивитися, як швидко ти вчишся.

– З тобою я теж нікуди не піду! – сказала  Веда відступаючи назад, знемагаючи від болю в коліні.

–  Що тоді будеш робити? Доступний шлях закритий туманом.

– Доступний? – намагаючись щось зрозуміти, запитала вона, – Так є й інший?

– Є! Але твоєї магії недостатньо, щоб ним скористатися… Ходімо краще додому. Я обіцяю, ти ні про що не пошкодуєш, довірившись мені ... – він ступив до неї.

– Стій, Х'ярго, не наближайся! – попередила Веда, виставляючи вперед закривавлену долоню.

– Мені твоя кров не зашкодить…

–  Але... –  Вона не встигла домовити і кинула косий погляд на Ріаса, який вже почав приходити до тями, завозився, намагаючись підвестися.

Х'ярго зробив невловимий жест, і Ріас знову впав на траву, і знову затих без руху.

– Його це не стосується, це лише між нами! – холодно посміхнувся Х'ярго. – Отже... ти не хочеш залишитися зі мною? Не хочеш віддатися безроздільно любові та пристрасті?

– Ні!

– Чого ж ти хочеш?

– Дурне питання! – гукнула вона в люті. – Я хочу повернутися додому!

І тут згадала про флакон із зіллям. Де він? Здається, випав з її руки трохи лівіше від кущів... Її погляд безпорадно метнувся по траві.

– В світ людей! Моя люба Ведо…  Якщо ти туди і повернешся, то тільки  після того, як закінчиш усе, що маєш закінчити тут…

– Закінчити? Про що ти говориш?

–  Ходімо, моя дівчинко...  – лагідно благав її Х’ярго, – Я все тобі поясню і розповім... Ходімо!

Веда похитнулася на невірних ногах і відступила, невідривно дивлячись у його сині, уважно-ласкаві очі, де горіло полум'я, в якому вона запросто могла б згоріти, якби добровільно увійшла до нього.

Під кросівкою щось хруснуло. Хмара помаранчевого пилу піднялася вгору, і земля під ногами Веди миттєво розкрилася. Вона навіть скрикнути не встигла – полетіла вниз, але її  утримала сильна рука Х'ярго.

– Що ти наробила? – крикнув він. У голосі його чулися страх і розгубленість.

– Не я! – видихнула Веда, судомно чіпляючись за його руку, – це зілля... зелене, на кухні взяла… – І горло її стислося, запульсувало кров'ю, і всі слова застрягли у ньому.

Вихор, що піднявся звідкись із глибин землі, шалено закрутився, хапаючи її за ноги і з непереборною силою почав тягнути вниз, невідомо куди.

– Х'ярго! – несамовито заволала вона, з жахом відчуваючи, як його долоня зісковзує, як розтискаються сильні пальці, що тримали її зап'ястя, –  Х'ярго, не відпускай мене! Х'ярго!

– Я хотів вберегти тебе від непотрібних страждань…

– Х'ярго!

– Та, на жаль, не вийшло…

– Х'ярго!

Але він більше не тримав її. Вихор все сильніше стискав її тіло холодними, зміїними кільцями і нестримно тягнув униз, у безодню невідомості. Веда падала, втрачаючи свідомість від жаху, думаючи, що вмирає. Товща землі невблаганно стулялася  над її головою.

Вона не розуміла, де вона та скільки пройшло часу. Їй здавалося, що в неї більше немає тіла, залишилася тільки душа. А потім вона відчула, як чиясь жорстка долоня дбайливо обмацує її чоло.

–  Зараз, дівчинка, зараз стане легше.

Тихий, чистий голос долинув до її слуху здалеку, і на мить їй здалося, що то голос Гната,  і що то долоня Гната торкається її чола. То, може, нічого не було? Може, вона захворіла і пролежала весь цей час у лихоманці, де її мучили страшні сни про вампірів та інший світ?

– Гнат…

Вона судорожно зітхнула, і  відчуття тіла повернулося, а разом із ним – біль.

Розплющила очі і, помітивши крізь шматки темряви, що плавали перед очима, незнайоме обличчя, спробувала відсахнутися від цієї турботливої ​​руки.

– Тихіше… Ти вся поранена, тобі потрібна допомога…

– Ні, – хрипким пошепком вимовила вона, – мені нічого…

Але не домовила, бо сльози ринули з очей нестримно й раптово.

Незнайомець мовчав. Він терпляче чекав, поки пройде напад горя та істерики, тільки його долоня так само лежала на її голові, легенько перебираючи пасмо волосся біля скроні.

Веда підняла голову і глянула на нього крізь кришталеву каламуть сльоз.

Смаглява шкіра, дуже світле волосся і чорні, майже без зіниць, очі… Веда болісно скривилася і перемістила погляд убік, намагаючись розглянути світ, що її оточував.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍