Читати книгу - "Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей"

- 41 -

Сьогодні був останній день спокою перед справжніми клопотами відбору, саме тому він вирішив влаштувати маленький бенкет в таверні. Веселощі, танці і алкоголь, завжди йшло рука об руку з військовими чаклунами в яких життя було не що інакше як кочівне. Постійність та стабільність більшою частиною була великою привілеєм капралів, або тих хто вам хорошу вислугу, решті ж доводилося виконувати місії постійно подорожуючи королівством.

Адріан наразі не хотів залишатися в гостьовому будинку, особливо після палкої розмови із ліпшим другом. Останнім часом їхні стосунки нагадували  натягнуту тятиву лука, яка от-от трісне. І ім’я цієї тятиви була – Сільсія. Даерон міг би стримати себе, але азарт який оселився в середині нього був вищим заздоровий глузд та раціональність, а ще, він не відмовляв собі у втісі зайвий раз подражнити Роувена.

Провіяти голову в незнайомому місті, яке було сповнене унікальними місцями не коштувало Адріану великих зусиль. Він відразу звернув за найближчий ріг гостьового будинку, вирушивши вузькими вуличками поміж маленьких крамниць. Кожен куток міста Косоволь мав свою атмосферу таємничості. Старі будівлі дихали історією, в повітрі плавала відчутна магія, що нагадувала запах свіжоспеченого хліба.

Він знову звернув за ріг, занурюючись в натовп вулички. Колірні плями різноманітних тканин, яскраві вітрини прикрашені закрученими лініями. Вулиця як і ще подібних п’ять вели до центру площі, де розташовувався іскристий фонтан. В самому серці міста, на площі з фонтаном, зібралося найбільше мандрівників, жителів, і магія тут була найбільше відчутною.

Адріан зупинився й заплющив очі прислухаючись до звуків: перекидання ключів в руці, стукіт віконних решіток, крики торговців, що вигукують свої товари, шепіт заклинань.

Даерон різко розплющив очі, концентруючи свою увагу на невеликій двоповерховій трапецієподібній будові з великою вивіскою – «рожева лілія». Насиченого кольору рожеві стіни були обплетені зеленим диким плющем, а маленькі балкончики зі столиками були переповнені відвідувачами як власне літня тераса закладу.

— Сільсія, — прошепотів він ім’я, дивлячись на балкон, де сиділа дівчина сумно підпираючи лівою рукою обличчя.

Адріан всміхнувся, уважно спостерігаючи за нею. Її магія йому була схожа на  солодку цукрову вату, яка танула щойно до неї доторкнутися язиком. Розправив плечі, він попрямував відразу до неї і йому було не важливо, що кілька годин тому вони бачилися. Даерону хотілося міцного чорного чаю і компанії володарки тіней.

***

— Ти допомагаєш професору Дукенсу?  

   Голос капрала  Даерона прозвучало не очікувано в неї над головою, від чого Аберхат підскочила, на місці. Чашка з кавою затремтіла на столі, вона швидко потягнула руки до чашки,  щоб та не пролилася на папери.

— Вибач, я не хотів тебе налякати.

Сільсія підняла очі, дивлячись на всміхненого Адріана. Його блакитні очі в ясний день, мали ще насиченіший колір.

Накриття над балконом затріпотіло від подиху вітру, як власне й волосся капрала. Сільсія зловила себе на думці, що вперше бачить Адріана із розпущеним волоссям.

— Можна сісти? — запитав Даерон, коли вона йому не відповіла.

— Так, звісно! — Аберхат почала поправляти папери на столі, які лежали хаотично. — Я щось випала з реальності з цими паперами.

— Хочеш, допоможу?

— Ти? — недовірливо запитала Сільсія.

В її розумінні звання капрал досягали величні люди, які мали унікальні здібності, а ще вміли вести за собою людей. Капрали точно не сідали за паперову роботу, і до того ж вони точно не сортували конспекти за алфавітним порядком.

— А що тут такого. Гадаєш, я цього не робив в академії?! — він всміхнувся. Поставив чашку з чаєм на край столика, Адріан діловито всівся й потягнувся до паперів. Складалося враження ніби це було найважливішою справою його життя.  — У двох буде набагато швидше.

— Ти не мусиш цього робити, — ніяково сказала вона.

— Мені все одно нічим зайнятися, а якщо тобі не допоможу, ти навряд чи прийдеш на вечірку.

— Ти правий. Адріан…

— Можна просто Ріан.

— Гаразд, Ріан, що за людина капрал Уайт?

В повітрі виникло ніяковіння. Аберхат запитала зовсім не подумавши про наслідки. Чомусь лише після озвучення питання, Сільсію почало хвилювати як сприйме Даерон її запитання.

— Ти нічого такого не подумай, — нервово вона замахала руками.

— А що я маю подумати такого? — Адріан виділив інтонацією останнє слово. Її щоки розчервонілися від сорому, а погляд заметушився бігаючи зі сторони в сторону. — Розслабся, — він відклав папери й відкинувся на спинку стільчика. Масштаби балкончика були не великими, дозволяючи сісти за круглий столик виключно двом людям. Запах поставлених квітів у вазі, мініатюрність місця та спільна праця над паперами могла навіювати романтичну атмосферу. Згадка Роувена, стерло все на нуль. — Не ти перша хто мене про нього запитує. Він має популярність серед панянок.

Сільсія мовчала як риба, її погляд сконцентрований був на наліпці з літерою «р». Безглуздість  її питання, вона цілком розуміла, як і те, що її цікавість виглядала сміховинною. Подібним займалися підлітки, але аж ніяк не такого віку як вона, запитуючи про чоловіка в його кращого друга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍