Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Через п’ять років відмови Віктор знову відчув пекучий тютюновий дим у горлі. З кожною затяжкою кінчик цигарки загорявся крихітним помаранчевим полум’ям. Через півтори хвилини вона майже повністю перетворилась у гарячий попіл. Віктору здалося, що йому покращало. Дим повільно виходив з нього, й він повільно насолоджувався ним у ротовій порожнині. Ритуал, знайомий кожному курцеві, котрий обманює його свідомість, змушує прийняти хибний факт, що будь-які переживання сходять. Знову Віктор відчув солодку тягу до цигарок, знову схотілось йому викурити всю пачку. Він застогнав від полегши та попросив ще одну. Оксана не стала суперечити: дістала іншу сигарету, запалила. Кімната пропахла тютюном.

         – Закури зі мною. Для компанії, – запропонував Віктор.

         – Я не курю, – відмовила Оксана.

         – Я прошу тебе. Не хочу відчувати, що сам зараз провалив свою обіцянку щодо куріння. Хочеться, щоб і ти також поспівчувала мені. По-справжньому.

         – Ну, якщо лиш так. Але тільки одну.

         – Одну.

         Оксана дістала одну цигарку для себе та запалила. Вона робила це без жодного бажання, бо в неї не проходив токсикоз, тож в перший раз затягнувшись, вона стала побиватись нестерпним кашлем, який лоскотав їй горло, і тієї ж миті до неї приступила сильна нудота. Оксана викинула недопалок з вікна та побігла до туалету. Тепер з’явився тупий біль в голові.

         Просидівши кілька хвилин в туалеті, Оксана випила пігулку Домриду й повернулась до брата. Він уже закуняв. Вона вимкнула світло та вляглась з надіями на те, що Віктор надалі спокійно спатиме, а в неї пройде нудота.

         Насправді Оксана, лягнувши, не могла заснути від думок про Максима. Чи правильно вона врешті поступить, якщо так підло покине його? З однієї сторони, Віктор був правий щодо того, що краще вже жити на вулиці, ніж з ним. Добре поміркувавши, вона зрозуміла, що обрала не ту людину, з якою варто заводити сім’ю. Та чи краще буде на вулиці? На що залишиться їсти? Все ж, Віктор в цій ситуації виглядав настільки спокійним, що й сама Оксана вже не так хвилюватись. Вона не вміла молитись, тож промовляла лише про себе «поможи мені, Господи!», аж доки не заснула.

         Об одинадцятій годині її прокинув стривожений Віктор на інвалідній колясці. Він казав, що їй пора вставати, адже через півгодини повинна приїхати хазяйка. Раніше Віктор би боявся за те, що вона побачить зовсім чужу людину в квартирі, та тепер йому було все одно. Вони готувалися виселятись – прибирали, провітрювали, й таке інше.

         З самого ранку Оксану не відпускала блювота. Вона проклинала цигарки, тютюн та все, що лиш може бути з ними пов’язано. Окрім Віктора. В свою чергу він лаявся на неї за те, що вона на десять хвилин зайняла туалет, адже йому потрібно було поголитись (ванна й унітаз в квартирі були суцільні).

         Коли всі врешті зібрались в їдальні, де Ірина вже приготувала їм сніданок, у Оксани виникло таке питання:

         – Чому ми не можемо переселитись до Ірини?

         Віктор усміхнувся. Невже вона могла подумати, що в нього не виникало таких думок?

         – Оксано, невже ти думаєш, що переселитись до іншої людини так просто? Потрібні необхідні документи про прописку, і так далі. Та найголовніше: ти ніколи не чула про Ольгу Костичову?

         – Ні, – відразу відповіла Оксана.

         – Якби я її так добре ж знав перед тим, як сюди заселятись, то тисячу б разів подумав. Я чув, що вона орендує щонайменше п’ятнадцять квартир по всьому Києву. Може, це й неправда, – зітхнув Віктор, та мовляв далі: Та з кожної вона повинна отримувати свій дохід. Тепер ти собі можеш уявити, які гроші вона має? Сотні тисяч.

         – Боже! Це ж… Откуда в неї стільки?

         – Про це я точно не знаю, та думаю, що вона має якісь відносини з «управдомами». Коротше кажучи, вона шлюха. Ольга роками винаймала квартири в тих жирних сук, котрі керують цими квартирами, слідкують за документами забудови. А їм вже похуй на те, що вона робитиме з ними, кого заселятиме. З такою красунею, як вона, навіть зразковий сім’янин поліз би в ліжко.

         – Ти хочеш сказати, що вона також власниця квартири Ірини? – спитала Оксана.

         – Звичайно. Та в неї менше метраж, от і оренда теж менша. В разі, якщо Ольга виселить нас з цієї квартири, то до Ірини вона ніколи мене не припише.

         – Тепер зрозуміло, – засмучено промовила Оксана. – Та що ж робитимемо, якщо залишимося на вулиці?

         – Будемо жити, – відповів Віктор.

         – Як?

         – День за днем.

         Пролунав дзвінок у двері – пташиний спів, котрий, наче ото Лебедине озеро перед війною, проводжав останні нотки супокою перед бідою. Ірина одчинила двері, й до квартири увійшла чарівна хазяйка.

         Це була молода дівчина двадцяти п’яти років. Висока, з неймовірною поставою, вона стояла, наче статуя. Її обличчя було гарно підкреслено макіяжем; на ніжних щоках її зовсім не було рум’яни. Від того здавалось, що вона холоднокровна перед усім, що відбувається навколо. Волосся вона мала світле, щоправда народилась Ольга брюнеткою, та ще у п’ятнадцять років стала їх перекрашувати. Врода її обличчя найперше помічалась при першому погляді. Сірі, мов осінній, дощовий туман очі яскравіли від ясного вранішнього проміння, що сходило з вікон. Чорні брови, рівненький ніс, продовгувате, ідеально пропоційне лице – Ольгу сміливо можна прозвати еталоном жіночої вроди. Вона була зодягнена в чорне облягаюче плаття: так званий бодікон, й він ідеально демонстрував фігуру дівчини. Тут, як то кажуть: дев’яносто, шістдесят, дев’яносто. Стегна Ольги чудово розширялись на рівні з вельми тонкою талією. Саме ці стегна, ідеального розміру, себто не надто великого чи надто малого, груди, тендітні ніжки та обличчя приваблювали до себе так багато чоловіків. Та тільки не Віктора.