Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

30

Розділ 30

Ліда 

Я сиділа поряд із Ярославом, але думками була далеко від лікарняної палати та всього, що відбувалося навколо. Холодне світло ламп лише підкреслювало блідість його обличчя, а слабкість у голосі віддавалася болем десь у глибині моєї свідомості.

— Ти дивно поводишся, Лідо. Нервуєш, уникаєш прямого погляду. Що відбувається? Невже ти знову хочеш бути з ним? — Ярослав запитав прямо, і в його голосі чулося щось більше, ніж просто ревнощі. 

Я стиснула пальці в кулак, намагаючись втримати рівновагу.

— Чому ти зараз питаєш мене про таке? Хіба твоє одужання не найважливіше?

— Я бачив, як ви дивилися один на одного.

Я мимоволі закусила губу. Ця розмова була останнім, чого я хотіла зараз.

— Не вигадуй! Це просто вдячність. Він допоміг нам. Відкрив двері свого будинку. Я навіть боюся уявляти, що могло б статися, якби Дем’ян нас не захистив.

Ярослав криво посміхнувся, але в очах з’явилася тінь гіркоти.

— Значить, Дем’ян — герой, а я...

Я різко вдихнула. Що він хоче почути? Виправдання? Брехню?

— А хіба не через твої темні справи ми опинилися у цій ситуації? — Мій голос тремтів, але я більше не могла стримувати те, що так довго носила в собі. — Ярославе, ти міг би хоча б натякнути, що нам загрожує небезпека.

Його погляд потемнів. Мовчання зависло між нами, густе, як осінній туман. Десь у коридорі чути було приглушені голоси лікарів, а я раптом усвідомила, що більше не відчуваю тієї впевненості, яку колись давала його присутність.

Ярослав криво посміхнувся, але його очі залишалися холодними.

— Значить, ти вирішила зробити винним мене, забувши про шість років нашого спільного життя.

Його слова прозвучали, наче звинувачення, наче вирок, і все ж у глибині голосу вчувалася прихована втома.

Я вдихнула глибше, намагаючись стримати хвилю емоцій, що підступала до горла.

— Я нічого не забула, Ярославе. Це ти забув, що я твоя дружина лише на папері.

Він звів брови, його пальці інстинктивно стиснули лікарняну ковдру.

— І все-таки в очах оточуючих ти моя дружина, а Есмія — моя донька. Рекомендую ніколи про це не забувати. Я не з тих чоловіків, які ковтають зраду, наче м'ятний льодяник.

Його слова були схожі на попередження. Я відчула, як у мені знову спалахує знайомий протест, але стримала себе. Я не мала наміру сперечатися тут, у лікарняній палаті, коли його тіло ще не оговталося від травм, а наша безпека залишалася під питанням.

— Я пам’ятаю, — тихо відповіла я. — І не зробила нічого, що могло б поставити під сумнів мої слова. А ти краще скажи мені, чого очікувати далі. Ти вже розібрався з тими людьми? Ми можемо повернутися додому?

Ярослав опустив погляд, на мить задумавшись. Його обличчя стало ще більш напруженим.

— Ні, — зрештою вимовив він. — Небезпека все ще зберігається, але я обіцяю, скоро все владнаю.

Я різко відвела погляд. "Обіцяю." Це слово раніше звучало з його вуст так часто і завжди приносило впевненість та довіру. Але зараз, коли він його вимовляв, наш світ руйнувався ще більше.

— Значить, ми не можемо повернутися до звичного ритму життя, — підсумувала я, намагаючись стримати розчарування.

— Поки що ні. Вам з донькою доведеться ще трохи пожити у будинку Дем’яна.

Його слова опустилися на мене важким тягарем. Я кивнула, хоча всередині все кричало від безвиході. Знову залежати від Дем’яна. Знову жити в невідомості.

Я підвелася, щоб піти, але перш ніж відчинити двері, все ж озирнулася.

— Ти справді владнаєш це, Ярославе? Чи це ще одна обіцянка, яка перетвориться на брехню?

Він мовчав, і ця тиша сказала мені більше, ніж будь-які слова.

— Куди ти зібралася? — голос Ярослава звучав приглушено, але в ньому ще залишався той владний тон, який я знала надто добре.

Я зупинилася, не повертаючись до нього.

— Я маю бути поряд з донькою. Ти ж знаєш, ми ніколи не розлучаємося надовго. Там для неї все чуже.

Ярослав важко зітхнув, ніби хотів щось заперечити, але зрештою погодився.

— Звісно, ти права. Їдь до нашої доньки й добре піклуйся про неї. Скажи, що тато її дуже любить і скоро ми знову будемо разом.

Його голос потеплішав, і це змусило мене стиснути пальці. Якби все було так просто...

Я повернулася, кивнула й змусила себе відповісти спокійно:

— Поправляйся. Я завтра зранку приїду до тебе, і ми ще раз усе обговоримо. А зараз спробуй заснути. Сон точно піде тобі на користь.

Ярослав не відповів, лише коротко кивнув, а я, не даючи собі часу на сумніви, відчинила двері й вийшла в коридор.

Кроки відбивалися від стін лікарні. Я мала їхати до Есмії, але всередині мене не покидало дивне відчуття.

Нам ще доведеться знайти шлях назад. Але чи туди, де ми були, чи до чогось зовсім іншого — я вже не була впевнена.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍