Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Кохана… — посміхається він, але ця посмішка більше схожа на тінь почуттів, ніж на щось щире.

Кохана?

Це слово розтинає повітря, ніби гостре лезо. Воно дивно резонує в мені, залишаючи після себе холодний подих спогадів, яких я не можу згадати. Я вдивляюся в його очі, намагаючись знайти там відповідь, але замість цього бачу тільки втому, біль і щось ще… щось, чого я боюся назвати.

Мої губи ледь ворушаться, коли я питаю:

— Ти в порядку? Твоє обличчя…

Я роблю крок ближче, і він ледь помітно здригається, а потім з гримасою болю обережно опускає Есмі на землю.

— Донечко, можеш принести мені склянку води?

— Звісно, татусю! Зачекай хвилинку, я миттю повернуся!

Есмія, ледь дочекавшись його слів, розвертається і біжить до будинку, залишаючи нас наодинці… хоча ні. Пильний погляд Дем’яна, що не відривається від нас, нагадує про його присутність. Він спостерігає. Напружено. Мабуть, здивований не менше за мене.

— Кхм… Я теж вас залишу, — Дем’ян невимушено відкашлюється, але в його голосі відчувається прихований інтерес. — Думаю, вам є про що поговорити. Якщо щось знадобиться, я буду у своєму кабінеті.

Він робить крок, потім ще один, і раптом…

— А-а-ах… — Ярослав стогне від болю й різко опускається на коліна.

Мені не потрібно навіть думати — я миттєво нахиляюся до нього, ловлю за плечі, намагаючись утримати, не дати впасти. Його обличчя блідне, краплини поту виступають на чолі.

— Що з тобою?!

В його очах темніє буря, щось глибоке, пригнічене, що він намагається приховати. Але біль… він не може сховати біль. І в цю мить, коли його пальці мимоволі стискають мою руку, я раптом розумію — це не просто синці та забої. Це щось більше. Щось, що роз’їдає його зсередини.

-- У мене вогнепальне поранення.

Я відчуваю, як у мені наростає паніка. Моє дихання стає уривчастим, а руки тремтять, коли я знову дивлюся на Ярослава. Тепер я бачу все чітко – темна пляма крові на його футболці розповзається, неначе тінь, що пожирає світло.

— Вогнепальне… — повторюю я пошепки, ніби не вірячи власним вухам.

Ярослав вимучено посміхається, але ця посмішка більше схожа на гримасу болю.

— Мені потрібно до лікарні, але спершу я мав побачити вас, — каже він, дивлячись мені просто в очі.

Мене пронизує холод, гострий і крижаний, як лезо ножа.

— Я викличу швидку допомогу. Це не та ситуація, де можна обійтися звичайним пластирем, — голос Дем’яна звучить твердо й рішуче. Він уже дістає телефон, його пальці впевнено набирають номер.

Я переводжу погляд на Ярослава.

— Чому ти одразу не звернувся за допомогою?! — у моєму голосі більше розпачу, ніж я хотіла б показати.

Ярослав тяжко зітхає, опускаючи голову.

— Все нормально, Лідо. Просто будь поряд…

"Нормально?" Як він може так казати?! У нього ж куля в тілі! Я хочу закричати, вдарити його по плечу, але замість цього стискаю кулаки, силуючись заспокоїтися.

— Звісно, я поїду з тобою до лікарні, — кажу я, навіть не роздумуючи.

— Есмі залишиться з дідусем, — додаю, а потім, не витримавши, простягаю руку й торкаюся його рани. 

Дем’ян стиснув губи, його погляд сповнився твердістю.

— Лідо, я розумію, він твій чоловік, але ти не маєш права ризикувати. За ним могли стежити.

Його слова ріжуть по живому, змушують мене затримати подих. В глибині душі я знаю, що він правий. Це не просто випадкове поранення. Це щось більше, щось небезпечне.

— І що мені робити? — питаю, хоча відповідь уже майже чую.

— Поїдеш до лікарні з охороною. Я все організую. Інакше я просто не відпущу тебе.

Його голос непохитний, і я розумію, що сперечатися марно. Ярослав у критичному стані, а я… Я не можу дозволити собі зараз бути безрозсудною.

Я кидаю швидкий погляд на Есмі, яка досі бігає по будинку, нічого не підозрюючи.

— Есмі… Вона не повинна бачити Ярослава в такому стані, — кажу тихо, відчуваючи, як у грудях наростає важкий клубок емоцій.

Я вдивляюся в обличчя Дем’яна, єдиної людини, яка щиро намагається допомогти мені в цій плутанині страху та болю.

— Можеш затримати її? — прошу майже пошепки, бо більше просити нікого.

Дем’ян мовчки киває. Його очі говорять більше, ніж будь-які слова: Я впораюся. Вона буде в безпеці.

Я видихаю і знову повертаюся до Ярослава.

— Ми зараз поїдемо, — шепочу йому, стискаючи його руку. -- Зачекай трохи і скоро тобі допоможуть. 

Машина мчала  дорогою. Я сиділа поруч із Ярославом, міцно стискаючи його холодну руку. Він ледве тримався, повіки важко опускалися, дихання було уривчастим.

— Ми майже на місці, — кинула я, більше для себе, ніж для нього.

Та в голові крутилися зовсім інші думки.

Ярослав мовчав. Він не сказав ні слова про те, що сталося. Не пояснив, за що отримав поранення, чому  не пішов до лікарні одразу. Я знала, що його темні справи завжди були десь поруч, як тінь, що слідує за ним. Але я хотіла вірити, що вони ніколи не зачеплять мене та Есмі.

Я помилялася.

— Лідо, послухай, — раптом прохрипів Ярослав. Його голос був слабкий, але я все одно почула.

Я поглянула на нього. В його очах було щось незвичне — не лише біль, а й запитання.

— Не зараз, — жорстко відрізала я, відвертаючи погляд у вікно.

Я не могла. Не хотіла чути ще одну брехню і сама брехати не хотіла. Настане час і ми поговоримо. 

Натомість я думала про Дем’яна.

Він єдиний, хто не намагався обдурити мене, не намагався приховати правду. Єдиний, хто поставив мою безпеку вище за все інше. Коли всі інші мовчали або маніпулювали, він залишався чесним.

Ярослав, мій чоловік, втягнув нас у це. Саме він винен у тому, що відбувається з нами зараз. 

А Дем’ян — єдиний, кому я ще можу довіряти.