Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 62: Серце відчуває

 

Емір не міг чекати більше ні хвилини. Він повинен дізнатися правду про Евсун, про те, що з нею сталося насправді. В голові крутилися найстрашніші думки, але десь у глибині душі він відчував — вона жива. Він просто це знав.

Не гаючи часу, він набрав Мете.

— Мете, я хочу дізнатися! — голос Еміра тремтів від хвилювання.

— Що саме?

— Де і як померла Евсун?

На кілька секунд в слухавці запала тиша.

— Ти впевнений?

— Так, я маю знати!

Минуло кілька днів. Очікування здавалося нестерпним, але нарешті Мете призначив зустріч на пристані.

Емір приїхав раніше і ходив вздовж води, стискаючи кулаки. Щось підказувало йому, що він ось-ось почує те, що змінить усе.

Коли Мете нарешті з’явився, він відразу підійшов до нього.

— Кажи! — нетерпляче кинув Емір.

— Її вивезли за кордон.

Ці слова ніби обпалили його зсередини.

— Як це?!

— Можливо, вона жива. Явуз міг відвезти її до лікарні, але ми не знаємо, в яку саме.

— Вона жива… — шепотів Емір, ніби переконуючи себе. Його очі наповнилися блиском надії.

— Не надто надійся, щоб потім не розчаруватися, — застеріг Мете.

— Я маю знати! Дізнайся все!

— Добре, я спробую.

Тим часом Евсун було погано. Її утримували в психіатричній клініці. Тіло лихоманило, розум каламутнів. Висока температура змушувала її марити.

Вона ледве дихала, кожен вдих був болючим, але попри все її переслідувало одне ім’я.

— Емір… — прошепотіла вона крізь гарячковий стан.

Він був її останньою думкою перед тим, як вона знову провалилася у темряву.

Минуло кілька годин. Телефон Еміра задзвонив.

— Маємо новини, — голос Мете звучав серйозно.

— Говори!

— Останній раз її привозили до лікарні в Швейцарії.

Серце Еміра забилося швидше.

— Евсун жива…

— Можливо. Але потрібно її знайти, а це буде нелегко.

— Я знайду її!

Без зволікань він вилетів до Швейцарії.

Приїхавши до лікарні, яку вказав Мете, він одразу пішов до головного лікаря.

— Доброго дня, — стримано привітався він.

— Доброго, що вас цікавить?

— Вам привозили пацієнтку — Евсун Карабашоглу?

Лікар ледь помітно змінився на обличчі, але швидко опанував себе.

— Ні, ви помиляєтеся. Такої пацієнтки у нас не було.

— Будь ласка, допоможіть…

— Я нічим не можу допомогти, вибачте.

Емір відчував, що лікар бреше, але не мав доказів. Він вийшов, опустивши голову, коли раптом почув тихий голос позаду.

— Ви Емір Демірхан?

Він різко обернувся. Перед ним стояла молода медсестра.

— Так, це я!

— Головний лікар збрехав. Нам привозили пацієнтку на ім’я Евсун Карабашоглу.

Серце Еміра тьохнуло.

— Ви маєте якусь інформацію? Де вона?!

— Останній раз її забрав чоловік на ім’я Явуз… і більше її ніхто не бачив.

Емір відчув, як земля пішла з-під ніг.

— А що, якщо Явуз спершу забрав її… а потім убив?!

Ці думки розривали його зсередини, але він не мав права здаватися.

Бо була надія.

Бо серце відчувало — вона жива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍