Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 26

Я стояв перед масивними дверима особистого кабінету короля Ердема, відчуваючи, як холод кам’яної підлоги просочується крізь підошви чобіт. Два офіцери, що супроводжували мене, мовчки маячили по обидва боки, їхні важкі дихання зрідка переривали тишу коридору. Вони вже кілька хвилин перезиралися між собою, кидаючи швидкі, непевні погляди — напевно, думаючи, що я не помічаю їхньої тихої змови. Їхні брови злегка хмурилися, а пальці нервово стискали руків’я мечів, ніби вони чекали, що я ось-ось зроблю щось непередбачуване. Командир загону дознавачів у відділі слідчих Королівської гвардії, лорд Рейнар, уже півгодини топчеться під дверима короля, не наважуючись увійти — мабуть, це здавалося їм абсурдом. Я відчував їхнє здивування, змішане з легкою зневагою, але мені було байдуже. Мої власні думки гуділи в голові, мов рій роздратованих бджіл.

— Лорде Рейнар, ви будете?.. — нарешті терпіння одного з них, молодшого, не витримало, і він порушив гнітючу тишу. Його голос був тихим, майже боязким, але в ньому пробивалася нотка нетерпіння. Я різко повернув голову і кинув на нього погляд, у якому змішалися роздратування й холодна стриманість. Хлопець миттю почервонів, його щоки спалахнули, мов два яблука, і він поспішно опустив очі в підлогу, ніби раптом згадав, що краще не випробовувати мій настрій. Його напарник ледь помітно всміхнувся, але швидко сховав усмішку за напускною серйозністю.

Вони мали рацію, звісно. Досить, Калебе, пора йти. Скільки б я не відтягував цей момент, уникаючи неминучого, зустріч із королем була невідворотною. Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні, залишаючи ледь помітні сліди. Я змусив себе вдихнути глибше, розправити плечі й зробити крок уперед, відчуваючи, як серце глухо калатає в грудях.

Щойно я підніс руку, щоб постукати, двері раптово відчинилися — без запрошення, без звуку, лише з тихим скрипом старих петель. Мене обдало теплим подихом кабінету, і я ступив усередину. Приміщення зустріло мене м’яким, золотавим світлом лампад, що стояли на важких різьблених столах із темного дерева. Полум’я свічок тремтіло від легкого протягу, відкидаючи довгі, химерні тіні на високі полиці, які тяглися до самої стелі. Полиці були заставлені сувоями, товстими книгами в шкіряних палітурках і пожовклими пергаментами, що тихо шелестіли від найменшого руху повітря. У кабінеті панував легкий аромат — суміш старої деревини, пергаменту й терпкого запаху чорнил, що осідав на язиці. Цей запах був водночас заспокійливим і гнітючим, ніби нагадував про вагу кожного слова, сказаного в цих стінах.

Король Ердем стояв біля величного дубового столу, його висока постать здавалася ще більш імпозантною на тлі масивних меблів. Перед ним лежали розкидані документи, які він розкладав із видимим роздратуванням. Його пальці, грубі й покриті мозолями від меча, нервово перебирали папери, а брови зсунулися в глибокій складці. Сиве волосся, що обрамляло його обличчя, відблискувало в світлі лампад, підкреслюючи зморшки, які з кожним днем ніби ставали глибшими. Судячи з його різких рухів і похмурого погляду, ці папери приносили йому більше головного болю, ніж задоволення. Позаду короля височів величезний вітраж із зображенням сокола — гордого символу королівської родини. Крізь кольорове скло пробивалися багряні й золотаві промені, що падали на мармурову підлогу й танцювали на ній, мов живі язики полум’я.

Я завмер на порозі, чекаючи, поки він зверне на мене увагу. Мої руки були складені за спиною, пальці міцно стиснуті, щоб приховати легке тремтіння. Серце калатало так сильно, що я боявся, ніби його стукіт луною рознесеться по кабінету. Але це була не битва зі зброєю, до яких я звик, — це була битва слів, рішень і доленосних виборів.

— Калеб, сідай, не стій як бовван, — раптом пролунало від столу. Король махнув рукою в бік невеликої канапи, оббитої темно-бордовим оксамитом, що стояла в кутку. Його голос був хрипким, зношеним, але зберігав ту саму владність, що змушувала підкорятися без зайвих питань. Я поспішно рушив до канапи, відчуваючи, як мої чоботи важко застукали по мармуровій підлозі. Звук гучно рознісся по кабінету, відлунюючи від стін, і я мимоволі скривився, ніби цей шум видав мою внутрішню тривогу. Примостившись на краєчку канапи, я спробував розслабити плечі, але напруга лише наростала.

— Я маю закінчити з цим… з цим, — пробурмотів король, різко клацнувши печаткою по черговому документу й відкинувши його вбік із видимим роздратуванням. Його пальці тремтіли — чи то від втоми, чи то від напруги, — а очі бігали по паперах, ніби він намагався знайти в них відповідь на якесь питання, що не давало йому спокою. Я мовчки спостерігав за ним, не наважуючись перебити.

Мої думки мимоволі повернулися до того дня, коли Ердем став королем. Я пам’ятав його так ясно, ніби це було вчора. Ми тренувалися в атріумі — я, Карім і його молодший брат Емір. Сонце заливало двір яскравим світлом, а сміх їхнього батька, принца Ельдану, гучно лунав над нашими головами. Він сидів на лаві, тримаючи маленьку Діану на руках, і весело коментував наші незграбні удари мечами. А потім з’явився слуга — худий, блідий, із тривожним виразом обличчя. Він підійшов до Ердема, щось тихо шепнув йому на вухо, і той миттю змінився. Його усмішка зникла, очі потемніли, і він, передавши Діану нянькам, швидко побіг за слугою. Того вечора старий король помер, а Ердем повернувся вже іншим — молодим королем, із тягарем влади на плечах.

Різниця у віці — сімнадцять років — робила його для мене не стільки кузеном, скільки дядьком. Але король Ердем завжди наголошував, що я для нього — частина родини, не менш близька, ніж його власні діти. Я пам’ятав, як він примчав у прикордоння, розбитий горем після смерті Каріма. Тоді я стояв поруч із ним, намагаючись знайти слова втіхи, але він мовчав. І до мого розчарування, він жодного разу не дорікнув мені, хоч я й відчував свою провину. Він узяв увесь тягар на себе, ніби це була його ноша, а не моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍