Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

Я дивилася на Даніяра, на те, як його кров повільно крапає на асфальт. Біль прошивав мене, розриваючи серце на частини.

— Дан… Ти не можеш… Чому ти… — мої слова плуталися від страху і розпачу.

— Білочко… Ти ціла? — його голос звучав тихо, ледь помітно, мов останній подих.

— Ти питаєш, чи все добре в мене? — я не могла відірвати погляд від рани, з якої рясно текла кров.

— Ти носиш окуляри? — він раптом запитав, і я не розуміла, до чого це.

Невже він говорить так, наче… він же не помирає?

У паніці я помітила, як натовп навколо нас зростав. Один із перехожих підбіг до нас і сказав:

— Швидка буде тільки через тридцять хвилин.

Це занадто довго. Я згадала, що в п'яти хвилинах звідси є приватна клініка.

— У когось є автомобіль? — з надією запитую, але відповіддю був зневірений хор "ні".

Я знову поглянула на автомобіль Даніяра. Я не водила сім років через страх, але зараз не мала вибору. Разом із кількома людьми ми допомогли покласти Даніяра на заднє сидіння. Тремтячими руками я сіла за кермо, серце калатало, але я знала — зараз не час для страху. Я повинна врятувати його. Натиснула на педаль, і машина рвонула вперед. Вулиці й перехрестя змішалися в одне, мої думки були тільки про те, як швидше дістатися до клініки. Я не можу його втратити. Я зроблю все, щоб його врятувати, навіть якщо це буде останнім, що я зроблю в цьому житті.

Я зосереджено вдивлялася в дорогу, руки стискали кермо так сильно, що пальці майже зводило від напруги. Серце гупало в грудях, кожен удар мов сигнал тривоги. Мої думки роїлися навколо одного — я не можу втратити його, не зараз, не так.

Даніяр сидів позаду, і я постійно кидала погляд у дзеркало заднього виду, щоб переконатися, що він ще дихає. Його обличчя побіліло, а очі здавалося, що ледве трималися відкритими.

— Даніяр, не засинай! — голос зірвався на крик, розпач накочувався хвилею. — Ми майже на місці, тільки тримайся, чуєш?

Він слабко кивнув, але очі повільно закривалися. Вулиці здавалися нескінченними, а кожен червоний сигнал світлофора — вироком. Я мчала вперед, ігноруючи все, що могло нас затримати. Порушуючи правила, але рятуючи життя. Нарешті я побачила клініку попереду. Під'їхала прямо до входу, не думаючи про наслідки. Вискочила з автомобіля, кричачи на весь голос:

— Допоможіть! Потрібна термінова допомога!

Лікарі з’явилися на порозі, їхні обличчя залишалися холодними, але руки рухалися швидко, чітко виконуючи всі необхідні дії. Вони підбігли до автомобіля і акуратно витягли Даніяра, помістивши його на ноші. Я слідувала за ними, кожен мій крок був важким, але я не могла зупинитися. Вони квапливо повезли Даніяра в операційну, залишаючи мене одну в коридорі. Я стояла там, не в змозі рухатися. Час, здається, зупинився. Усе, що залишилося, — це чекання. Я закрила обличчя руками, намагаючись приборкати сльози, але вони все одно прокладали шлях по моїх щоках.

Усе, що я могла робити, — це молитися, щоб він вижив. Я ніколи не замислювалася раніше, чи є насправді Бог. Але в цей момент я хотіла вірити в нього. Вірити, що є хтось або щось, що може дати нам ще один шанс. Вірити, що є якась сила, яка здатна врятувати Даніяра. Я стискала руки так міцно, що відчувала, як нігті врізаються в долоні, але не розтискала їх. Ні на мить.

Час у лікарні плинув болісно повільно. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, немов випробовуючи моє терпіння. Люди проходили повз, лікарі й медсестри метушилися, але їхні обличчя залишалися позбавленими будь-яких емоцій. Я відчувала себе маленькою часточкою у цьому величезному світі, де все могло змінитися за мить.

Нарешті, двері операційної відчинилися, і до мене вийшов лікар. Його обличчя залишалося спокійним, але в погляді читалося напруження. Серце моє стиснулося, коли я побачила, як він наближається до мене.

— Ми врятували його, — нарешті сказав він, його голос здавався водночас важким і полегшеним. Моє серце ледь не вискочило з грудей від полегшення. — А ви його...?

— Дівчина, — відповіла я, не вагаючись, ніби цей статус був єдиним, що мало значення. — Помістіть його в найкращу палату, яку тільки можна знайти.

Лікар кивнув, і в його очах з'явилося легке здивування, змішане з розумінням. Це не було проханням — це було наказом. І він пішов, залишаючи мене наодинці з моїми думками.

Я повільно відчула, як сльози знову навертаються, але цього разу в них була надія. Він був живий. Це було все, що мало значення.

Він міг померти через мене. Я ніколи не хотіла завдати йому болю, але тепер це відчуття провини тяжким каменем тиснуло на мене. Я стояла біля дверей палати, де лікарі розміщували Даніяра, і відчувала, як страх і каяття змішувалися з відчаєм і бажанням змінити все.