Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

26 глава

Уляна

Настрій:  Не зважаючи на страх, я сіла в автомобіль, бо знала, що не можу дозволити йому померти, поки в моєму серці жила хоч крапля надії.

Я нарешті наважилася зустрітися з Анжелікою. Це було рішення, яке я довго відкладала, але сьогодні я не могла більше зволікати. Вона була моєю сестрою, і я хотіла дізнатися, чому вона зробила те, що зробила.

— Чому ти це зробила? — мій голос ледь тримався на межі. — Чому ти переспала з Андрієм?

Від цього питання її обличчя не змінилося. Вона навіть не зітхнула, а просто повільно закрила книгу, поклала її на стіл і подивилася на мене так, ніби я була не більше ніж випадковим предметом інтересу.

— То ти все згадала? — запитала вона, ніби мова йшла про щось буденне.

Я не могла повірити в те, що чую. Ті самі відчуття, які мучили мене все ці роки, знову спалахнули всередині мене, спалюючи залишки моєї спокійної впевненості. Ні слова розкаяння, ні найменшого прояву людяності. Її байдужість до моїх страждань була ніби удар по обличчю. Анжеліка не була чутливою до мого болю. Всі ці сім років вона звинувачувала мене в смерті Андрія, а потім і в смерті батька.

— Як ти могла бути такою… сучкою? — я не втрималася.

Вона холодно розсміялася, і цей сміх пронизав мою душу.

— Я кохала його, а ти ні. Тобі завжди діставалося все найкраще. Ти була балериною, і батько хвалився цим перед усіма. А я була просто звичайна. Ти ж хотіла поїхати у свою довбану балетну школу в Парижі. Навіщо тобі було виходити за Андрія?

Її слова несправедливі. Моє серце стискається.

— Я з шести років займалася балетом, — відповіла я, голос мій трясся від емоцій. — Я стирала пальці до крові, працювала без перепочинку. Це було важко. Але я це робила, тому що любила це. Ти бачила лише поверхню, ніколи не пізнаючи справжню ціну моїх досягнень. І Андрій… це був мій вибір, а ти, замість того, щоб підтримати мене, вирішила розірвати все, що я будувала?

— Ти справді вважаєш, що твоє страждання має більше значення, ніж моє? — запитала вона холодно. — Всі ці роки ти завжди була в центрі уваги. І навіть тепер, ти все ще думаєш, що це все про тебе?  Андрій взагалі не повинен був сідати у твою машину. Навіщо ти поїхала з ним? Померти мала тільки ти!

Що?

— Ти… тільки не кажи… — мій голос зламався на останньому слові, і я була на межі розпаду.

— Що? Що я хотіла тебе вбити? Так. Я все ще сподіваюся, що ти помреш, — її слова були як крижаний шторм, що накриває мене з головою. Вона не просто не просила вибачення, вона навіть не намагалася приховати свою ненависть.

— Ти справжнє чудовисько, — вимовила я, хоча слова здавалися мені надто слабкими, щоб описати все те, що я відчувала. — Я ніколи не думала, що ти можеш бути такою. Всі ці роки я шукала в тобі хоч частку людяності, хоч щось, що могло б пояснити твої вчинки, але тепер я розумію, що це марно.

— Я не повинна була бути твоєю тінню, — відповіла вона. — Я хотіла щось для себе. Андрій був моєю єдиною можливістю отримати те, що я хотіла, хоч би й таким шляхом.

— Сім років тому... коли мені сказали, що я безплідна, це ти їм заплатила?

Вона просто знову знизала плечима, ніби те, що я щойно сказала, не мало жодного значення.

— Так, — підтвердила вона спокійно. — Я думала, що в тебе вистачить розуму покинути Андрія. Але ти мовчала до останнього. Я навіть не уявляла, що ти така уперта.

— Ти не мала права… — прошепотіла я, намагаючись стримати свій голос, щоб не розірватися на шматки. — Ти знищила наше життя, наші мрії. Як ти могла бути такою жорстокою?

— Я була змушена діяти. Ти завжди отримувала все найкраще, а я залишалася на узбіччі. Ти не розумієш, через що я пройшла, тому що тобі ніколи не доводилося боротися за своє місце у світі.

Не розумію?

— І тому ти вирішила знищити моє щастя? Ти вирішила зробити моє життя пеклом, просто, тому що відчувала себе обділеною?

Моя гіркота досягла апогею. Я розуміла, що нічого не зміню, але потреба висловити свої почуття була занадто сильною. Анжеліка просто підняла брови, ніби її це не обходило. Вона відкинулася на спинку стільця і знову відкрила книгу, ніби вся ця розмова була для неї просто черговою буденністю. Я розуміла, що більше немає сенсу залишатися тут.

Знову і знову в голові повторювалися її слова, але я намагалася знайти в собі сили, щоб не зламатися остаточно. Може, нарешті я могла знайти шлях до прощення і примирення з минулим.

***

Коли я наблизилася до свого під'їзду, побачила, як автомобіль Даніяра безшумно підкотився на сто метрів від мене. Він не поспішав виходити, мовби щось важливе вирішувалося в його голові. За останні два тижні, з того часу, як я дізналася про вагітність, Даніяр не відступав від мене ні на крок. Кожного дня він надсилав мені посилки: солодощі, фрукти, квіти. З кожним днем його терпіння і турбота нагадували мені про складність моїх власних рішень. Через тиждень він вже поїде, а я все ще не прийняла рішення щодо дитини. Чи маю я право народжувати? Чи зможу бути гарною мамою?

Я наблизилася до нього, коли раптом відчула, як щось лихе рухається на межі мого зору. Повернувшись, побачила темну постать, що стрімко наближалася, стискаючи в руці ніж. Жах прокотився по моїх жилах, але щось у його обличчі виглядало знайомим — шрам, що простягався від брови до губ, був невблаганним спогадом з минулого. Сім років тому, на стоянці, перед тією фатальною автокатастрофою…

Моє тіло відмовлялося рухатися, паралізоване страхом. Я застигла, наче прив'язана до місця, не в змозі відвести погляд від небезпеки. Все сталося за секунди. Даніяр, помітивши загрозу, рвонувся до мене з неймовірною швидкістю. Чоловік з ножем вдарив його, але Даніяр схопив мене і закрив собою, не даючи поранити мене. Я не встигла навіть усвідомити, що сталося, як усе змішалося в один хаотичний калейдоскоп рухів і звуків. Люди навколо почали метушитися, збираючись навколо нас, коли нападник, мов тінь, зник у темряві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍