Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

і був молодий, мав позаду бурхливе життя. Його батько то вибирався вгору, то падав униз, із консула перетворювався в експедитора, з розкішного почесного становища потрапляв у бідність, і все це відбивалося на долі його сина. Тит виховувався разом із Британніком, із цим юним, сяючим принцем, що чекав трону, він лежав за одним столом, їв однакові з ним страви, коли цезар Нерон отруїв його, і сам був захворів. Він знав блиск Палатина і непривітний міський дім свого батька, тихе життя на селі й авантюрні походи на германському й англійському кордонах. Він любив свого батька, його тверезу мудрість, його акуратність, його здоровий глузд; але часто ненавидів його за його мужицтво, його надмірну розважність, брак гідності. Тит міг тижні, місяці витримувати скруту й убозтво, потім, несподівано, опадав його дикий потяг до розкоші та розпусти. Він був вразливий щодо спокійної гідності староримських благородних родин, і ієратична розкішна пишність давніх царських родів Сходу хвилювала його серце. Він на домагання свого дядька Сабіна одружився дуже молодим із сухою, строгою дівчиною з великої родини, Марсією Фурніллою, вона народила йому доньку, але від того не стала йому любішою; самотня та нещасна сиділа вона в Римі, він не бачив її, він не писав їй.

Старий Веспасіан прийняв свого сина, скалячи зуби, зі задоволеним жалем:

— Ми маємо явно одну лінію, мій сину Тит, лінію вгору й униз. Ми повинні бачити, щоб наступного разу встати раніше та змайструвати все розумним способом. Рятівник виходить із Юдеї. Ти молодий, мій сину, ти не смієш осоромити мого юдея.

Агріппа та його сестра запрошували на свято, що мало відзначити закінчення палацу в Тиверії. Маршалові принцеса була несимпатична, і він послав сина.

Титові це доручення не було неприємне. Він любив Юдею. Народ був старий і мудрий, і мав інстинкт до потойбічного, до вічного. Дивний, невидимий Бог Ягве вабив і пригноблював молодого римлянина. Імпонував йому також цар Агріппа — своєю елегантністю, своєю меланхолічною розумністю. Тит охоче їхав до Тиверії.

Як дуже вподобалися йому Агріппа і його дім, так розчарувався він у принцесі. Він був представлений їй безпосередньо перед тим, як мали сідати до столу. Він звик швидко знаходити контакт із жінками; вона мала для його перших речень тільки байдуже-ввічливе вухо і нічого більше. Він вирішив, що вона холодна та зарозуміла, її тьмяний, трохи хрипкий голос неприємно вражав його. За їжею він мало турбувався Беренікою, ще менше — рештою товариства. Він був веселий, був кумедний оповідач, його слухали тепло й уважно. Він забув про принцесу, і за час довгого обіду вони обмінялися кількома лише скупими фразами.

Обід скінчився. Береніка підвелася; вона була одягнена своєрідно, це було звичне в цьому краї убрання з одного шматка, з коштовної, важко спадаючої парчі. Вона кивнула Титові, байдуже приязно, і стала підійматися вгору сходами, легко спершись рукою на плече свого брата. Тит механічно дивився їй услід. Він вдався в жартівливо запеклі дебати про військову техніку. Раптом, посеред речення, він урвав мову, його зацікавлені, безпорадні очі стали гострими, невідривно, заціпеніло дивилися вони на Береніку. Дрібнозубий рот на його широкому обличчі залишився трохи безглуздо розкритим. Його коліна тремтіли. Нечемно він залишив своїх розмовників, поспішив услід за братом і сестрою.

Як ця жінка йшла! Ні, вона не йшла, тут придатне було тільки одне слово, урочисте, гомеричне: вона виступала. Це, певно, було смішно, — велике гомеричне слово вживати для щоденного, та для ходи цієї жінки не було іншого.

— Але ви поспішаєте, — сказала вона своїм глибоким голосом. Досі цей трохи хрипкий голос неприємно вражав його, майже відштовхував, тепер звучав він для нього хвилююче і сповнений був тьмяними звабами. Він сказав щось про поквапність військових, це було не дуже вдало, він раніше знаходив кращі відповіді. Він поводився по-хлоп’ячому, з незграбною уважністю. Береніка добре помітила, яке враження вона справила, і він здавався їй приємним хлопцем, із певною вайлуватою грацією.

Вони розмовляли про фізіогноміку, графологію. На це на Сході, як і на Заході, була велика мода. Береніка забажала побачити почерк Тита. Той витяг свою обрамовану золотом воскову дощечку, засміявся лукаво, написав. Береніка здивувалася: це ж у кожному закрутку був почерк його батька. Тит згодився, що пожартував; власне, він не має більше свого особистого почерку, так часто гуляв він по почерках інших. Але от вона повинна тепер показати йому свій почерк. Вона перечитала, що він написав. Це був вірш із нового епосу: «Орли леґіонів та їхні серця розпускають свої крила для льоту». Вона стала серйозною, повагалася один момент, потім зрівняла його літери, написала: «Літ орлів не може закрити невидимого у святині святинь». Молодий генерал розглядав почерк; він був по шкільному правильний, досить дитячий. Тит подумав, не стер речення, він написав під ним: «Тит хоче бачити невидимого у святині святинь». Він знову передав їй віск і грифель. Вона написала: «Єрусалимський храм не повинен бути зруйнований». Тепер залишалося тільки дуже мало місця на маленькій дощечці. Тит написав: «Єрусалимський храм не буде зруйнований».

Він хотів сховати дощечку. Вона попросила, щоб залишив її їй. Вона поклала йому руку на плече, питала, коли, нарешті, скінчиться ця жахлива війна. Найгірше в ній — безнадійне чекання, що в’ялить серце. Швидкий кінець є милосердний кінець. Він може нарешті, нарешті таки взяти Єрусалим. Тит відмагався:

— Це не від мене залежить.

Береніка — як він міг вважати її за холодну й зарозумілу? — говорила до нього благально і переконливо:

— Але ж ні, від вас залежить.

Конфіденційно, після того, як Тит пішов, Агріппа спитав сестру про її враження:

— Він має м’який, неприємний рот, правда ж?

Береніка усміхнулася:

— Я бачу багато неприємного у цьому хлопчакові. Він має багато подібного зі своїм батьком. Але вже траплялося, що юдейські жінки добре вправлялися з варварами. Наприклад, Естер із Агасфером. Або Ірена з сьомим Птолемеєм.

Агріппа зауважив, і Береніка добре розпізнала тихе застереження у його жарті:

— Але наша прабабка Маріамна, наприклад, у цій грі втратила голову.

Береніка підвелася, стала ходити.

— Не турбуйся тим, любий брате, — сказала вона, — і голос її залишався тихим, але був дуже певний і сповнений тріумфом, — цей хлопчик, Тит, не позбавить мене голови.

Як тільки Тит повернувся до Цезарії, він став напосідати на свого батька, що треба нарешті почати облогу Єрусалима. Він був незвично запальний. Не може це далі витримувати. Він соромиться перед своїми офіцерами. Таке довге забарювання нічим іншим не можна пояснити, як тільки