Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Глава 14. "Передчуття бурі"

Хвилі світла довкола розсіялися, і Астрід опинилася там, звідки почався цей дивний видивний сон.

Але тепер усе відчувалося інакше.

Бальдр стояв мовчки, його обличчя залишалося спокійним, але в очах виднілося щось більше — щось, чого він не міг сказати вголос.

Торлейв був напружений, його рука залишалася на руків’ї меча, ніби будь-якої миті він очікував нападу.

Астрід провела рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти з нього залишки сну.

— Це все не має сенсу… — пробурмотіла вона.

Бальдр мовчки спостерігав.

— Я хочу правди, — її голос став твердим. — Усієї правди.

Він важко зітхнув.

— Ти не готова.

— Готова, — заперечила вона.

— А якщо те, що ти дізнаєшся, змусить тебе ненавидіти мене?

Астрід завмерла.

— Це не змінить того, що я маю знати.

Бальдр провів рукою по волоссю, і на мить у його очах промайнув смуток.

— Гаразд.

Він ступив ближче і торкнувся її руки.

Світ здригнувся.

 

Астрід побачила уламки пам’яті, які кружляли довкола неї, немов осколки скла.

Знову Локі.

Його рука, простягнута до неї.

Його очі, повні жалю.

Його голос, що шепоче:

"Я не можу дозволити тобі пам’ятати…"

І потім — темрява.

 

Астрід різко вирвала руку, ніби від удару.

— Ні. Це ще не все. Я знаю, що це ще не все!

Бальдр виглядав виснаженим.

— Якщо ти підеш далі… ти не зможеш повернутися.

Вона глянула йому у вічі.

— Я вже зайшла занадто далеко.

Він повільно кивнув.

— Тоді будь готова.

 

Щось наближалося.

Щось велике.

І відповідей було все ще замало.

Повітря вібрувало, немов світ навколо Астрід балансував на межі розколу.

Вона стояла між Бальдром і Торлейвом, але здавалося, що земля під ногами нестабільна, що ось-ось вона провалиться у темряву, яка чекала знизу.

— Що це було? — запитала вона, її голос злегка тремтів.

— Спогади, що повертаються, — тихо відповів Бальдр.

— Але це лише уламки! Це не вся правда!

Він поглянув на неї так, ніби бачив більше, ніж вона могла собі уявити.

— І ти хочеш всю правду?

— Так!

Бальдр повільно кивнув.

— Тоді тобі доведеться зустрітися з тим, хто стер її.

Тиша між ними згущувалася.

— Локі… — прошепотіла Астрід.

— Так, — підтвердив Бальдр. — Він єдиний, хто знає всю правду.

— І єдиний, кому не можна довіряти, — додав Торлейв, його погляд залишався настороженим.

Астрід відчула, як у ній зростає тривога.

Як вона може зустріти Локі після всього?

— Де він? — нарешті запитала вона.

Бальдр на мить завагався.

— Він… чекає на тебе.

 

Ці слова пронизали її, наче холодний вітер.

— Чекає?

Бальдр опустив голову, а потім повільно підняв очі.

— Він завжди чекав.

Астрід не знала, що страшніше — те, що він її чекає, чи те, що вона хотіла його побачити.

Ніч впала різко, як відрізаний подих.

Астрід стояла на краю вузького кам'яного мосту, що простягався між двома світанковими небесами. Ліворуч палахкотіли червоні хмари, немов розплавлене золото, а праворуч тягнулася глибока синява, у якій зірки здавалися тріщинами у реальності.

— Це перехід, — Бальдр торкнувся її ліктя, щоб привернути увагу.

— Перехід куди?

— Туди, де Локі чекає.

Торлейв тримався позаду, не кажучи ні слова, але його погляд зупинився на чорних тінях, що ворушилися на обрії.

— Ми не самі, — пробурмотів він.

Астрід перевела погляд.

З туману виходили постаті, спотворені й розмиті, ніби їхні контури були зіткані з напівзабутих спогадів.

— Це… — вона не договорила.

— Привиди твого минулого, — тихо сказав Бальдр.

Астрід відчула, як її серце стиснулося.

Чи це означало, що її пам’ять починає повертатися?

— Що мені робити?

— Довіритися відчуттям, — відповів Бальдр.

— Довіритися собі, — додав Торлейв.

Привиди наближалися, їхні обличчя змінювалися, спотворювалися, перетворювалися на уламки снів, що мерехтіли у темряві.

А потім серед них з’явився він.

 

Локі стояв осторонь, не рухаючись, лише спостерігаючи.

Його очі світилися, як дві червоні зірки у сутінковому світі.

— Ти нарешті прийшла, — сказав він.

Астрід не змогла відповісти.

Біль у скронях раптово став нестерпним.

Тіні довкола неї загомоніли, зашепотіли, ніби сама реальність намагалася попередити її про щось важливе.

Щось, що вона майже пам’ятала.

Локі посміхнувся.

— Готова дізнатися правду?

Астрід відчувала, як все навколо стискається. Здавалося, що сам повітряний міст, на якому вона стояла, хитався під її ногами.

Локі зробив крок вперед.

— Бачу, тобі вже розповіли достатньо, щоб ти почала сумніватися.

В його голосі вчувалася насмішка, але водночас у ньому було щось… справжнє.

— Я не сумніваюся, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено.

— О, правда? — Локі склав руки на грудях. — Ти навіть не знаєш, у що варто сумніватися.

Астрід різко вдихнула, намагаючись приховати, як сильно її зачепили ці слова.

— Я знаю, що ти щось приховуєш, — сказала вона.

— Всі щось приховують.

Його голос був оксамитовим, небезпечним.

Торлейв ступив ближче, його рука знову лягла на руків’я меча.

— Нам не потрібні твої ігри, Локі. Кажи, що знаєш, або відійди.

Локі перевів на нього погляд і легенько нахилив голову.

— А тобі, значить, нецікаво? Ну що ж… шкода.

Але він продовжив дивитися на Астрід.

— Ти все ще не розумієш, чому я стер твої спогади, правда?

Астрід стиснула кулаки.

— Чому?

Локі усміхнувся, але в його очах більше не було жартівливого вогню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍