Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Давид не демонстрував емоцій. Я не могла зрозуміти, він злий, нервовий, засмучений, байдужий чи його все це забавляє. Його поза була стриманою: руки схрещені на грудях, голова трохи опущена, примружений погляд. Декілька хвилин мовчання, нарешті, перервали його слова:

– Хто?

Цього короткого запитання, заданого глухим тоном, вистачило, аби Лілі все зрозуміла.

– Його називають Етьєн. Маг. З'являється тут часом.

Інкуб насупив брови і задумливо відвів очі. Він зрозумів про кого йде мова, але здається в нього самого відомостей було небагато. Схоже, ми обрали не найкраще джерело.

– Навряд чи вас задовольнить моя відповідь, – підтвердив мої думки він, але тут же продовжив: – Цей Етьєн персонаж скажу вам потайний. Ніколи нічого про себе не говорить. Та й про свої справи також. Можу припустити, що він француз, але акцент зовсім відсутній. Ще гадаю, він старший, ніж виглядає. Так, з його рівнем сили можна продовжити життя на пару десятків років, але іноді буває відчуття, наче живе він не перше століття.

– Де його можна знайти?

– Відьмочко, звідки мені знати, де він ошивається? Бачилися тут кілька разів, та партійку-другу розігрували. Я до нього в друзі не набивався і в душу не ліз, – роздратовано кинув інкуб.

– Серйозно? – приклала руку до серця Лілі, зображуючи здивування. – Інкуб і в душу не ліз. Слабо віритись. Тож напружся і згадай, що витяг з його «душі», – на останньому слові вона намалювала лапки в повітрі.

Я не зрозуміла, про що вона каже, а ось інкуб замислився.

– Перевірте дахи хмарочосів, – стримано відповів він, а за мить додав: – Краще в нічний час.

Судячи з усього, Лілі більш ніж влаштувала така відповідь, бо вона простягла руку в петлю і, схопившись за зап'ястя Давида, вивела його з пастки. Я мимоволі зробила крок назад, побоюючись нападу, але мабуть, інкуба не цікавила відплата за ув'язнення. Він мовчки пройшов повз Лілі, а потім впритул підійшов до мене. Не знаю, скільки мені знадобилося сміливості, щоб встояти на місці, коли чоловік простяг до мене руку. Впевнена в моїх очах застиг жах, але Давид лише взяв моє зап'ястя і ніжно поцілував.

– Дуже шкода, – з лукавою усмішкою промовив він.

– А мені ні, – мій голос тремтів, і чоловік приглушено розсміявся.

Впевненим кроком він попрямував до виходу. Вже схопившись за дверну ручку, інкуб розвернувся і звернувся до Лілі:

– Коли нагнеш ковен, а тепер я в цьому не сумніваюся, зазирни до мене. У мене таки знайдеться для тебе дільце.

Лілі посміхнулася у відповідь і інкуб вийшов.

– Не зрозуміла, після всього цього ти ще винна йому щось? – Лілі кивнула, а я здивовано промовила: – Але ми ж наче перемогли, загнали його в пастку і таке інше.

– І якщо тепер не хочемо мати ворога, який прагне помсти, треба відплатити. Послуга за послугу – як належить у нашому світі.

– Зачекай, я зрозуміла, – вигукнула я. – Ось це все, – обвела рукою приміщення, – було демонстрацією можливостей.

Лілі хитро посміхнулася нічого при цьому не сказавши.

Я втомилася. Від сфарів, магії, правил, цього клубу і сьогоднішнього дня. Єдиним бажанням було впасти на ліжко і проспати кілька діб. Напевно, це відбилося на моєму обличчі, оскільки дівчина промовила:

– На сьогодні вражень достатньо. Ми заслужили на відпочинок.

З цими словами Лілі попрямувала до ще однієї двері в кімнаті, яку я раніше не помічала. Я пішла за нею розраховуючи побачити чорний вихід, але зупинилася від здивування – це була ванна.

– Е ні, я перша в душ, – заявила Лілі, не помічаючи мого ступору.

– Ми що залишимося тут? – у мене навіть очі округлилися.

– Кожному столику внизу відповідає окремий номер, щоб приємний вечір гостей перетікав у не менш приємну ніч. Інкуб все одно сюди не повернеться, то чому добру пропадати? Тут і ванна, і ліжко, і йти нікуди не треба, а вранці ще й нагодують.

Договоривши, дівчина просто зачинила двері перед моїм носом, і я почула, як увімкнулась вода. Ну що ж, ніч у номері над клубом повним магічних істот – чому б ні.