Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 64: Битва за життя . В Еміра стріляли

 

Емір міцно тримав Евсун на руках, відчуваючи її легке дихання. Вона була виснажена, її тіло слабке після всього пережитого. Але головне — вона була жива. Він притиснув її до себе, ніби боявся, що вона зникне, і зробив крок назустріч свободі.

Та раптом тиша ночі прорізала низка пострілів.

— Бах! Бах! Бах! Бах!

Емір різко здригнувся, його тіло напружилося, а ноги підкосилися. Він відчув гарячий біль, який розірвав його груди, пронизав живіт і спину. Кров миттєво залила його сорочку.

— Емір! — слабким голосом прошепотіла Евсун, коли вони разом впали на холодний асфальт.

У повітрі запахло порохом. Головний лікар, той самий, що працював на Явуза, стояв із пістолетом у руках, його погляд був холодним, безжальним.

— Це за те, що ти сунув свого носа не в свої справи, — сказав він, опустивши зброю.

Люди вибігли на вулицю, піднялася паніка. Евсун не розуміла, що відбувається. Вона намагалася доторкнутися до Еміра, але її руки були надто слабкі.

Через кілька хвилин приїхала швидка. Медики підбігли до них, швидко поклали обох на ноші та повезли до лікарні.

***

Минула понад година.

Евсун розплющила очі, відчуваючи дивний холод. Вона була в лікарняній палаті, її руки лежали на білосніжних простирадлах. У голові гуло, але це не мало значення. Вона одразу згадала про Еміра.

— Де Емір?! — її голос був схожий на крик душі.

Медсестра підбігла до неї:

— Спокійно, пані Евсун, вам ще не можна нервувати.

— Де він?!

До палати зайшла лікарка. Її обличчя було серйозним, але в очах не було співчуття.

— Операція ще триває, більше нічого не можу сказати. Вам повідомити родичів?

Евсун похитала головою.

— Ні… не треба…

Вона ледве могла дихати. Їй здавалося, що серце от-от розірветься. Вона не могла втратити його. Не тепер. Не після всього, що вони пережили.

***

Минуло кілька годин.

Евсун стояла під дверима палати, стискаючи пальці в кулаки. Її серце гупало, мов навіжене, коли вона побачила лікаря.

— Як він?

Лікар важко зітхнув.

— Стан критичний. Ми зробили все можливе, але зараз усе залежить від нього самого.

— Я можу його побачити?

— Так, але ненадовго. Йому потрібен спокій.

— Дякую…

Евсун зайшла в палату.

Перед нею лежав Емір. Його обличчя було блідим, губи потрісканими, а дихання слабким. Його тіло було обмотане бинтами, підключене до апаратів. Але він був живий.

Сльози самі покотилися по її щоках.

Вона обережно торкнулася його руки.

— Емір… ти ж казав, що ніколи не покинеш мене… Тепер я кажу тобі те саме. Я тут. Я з тобою, коханий.

Її голос тремтів. Вона відчувала, як біль стискає її груди.

Вона знала: страх втрати найдорожчої людини — найжорстокіше почуття у світі.

У її голові крутилися лише два питання:

Чи виживе він?

І що буде далі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍