Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Евсун сиділа біля палати, сльози безшумно котилися по її обличчю. Вона не могла стриматися – почуття провини стискало груди, не даючи дихати. Це вона винна в тому, що сталося. Якби не вона, Емір був би у безпеці, не лежав би зараз на лікарняному ліжку, борючись за життя. Але водночас вона знала – покинути його вона не зможе. Він врятував її, він ризикнув собою заради неї. І тепер її місце було тільки поруч із ним.
Раптом кроки. Евсун підняла голову – перед нею стояла Тулін.
— Евсун, що з Еміром?! – її голос тремтів, очі світилися панікою.
Евсун здивувалася – звідки Тулін знає про все? Але потім згадала лікарку.
— Його поранили, – відповіла вона тихо.
Тулін, не чекаючи пояснень, кинулася до палати, намагаючись прорватися всередину.
— Я хочу його бачити! Пустіть мене!
Лікарі не заважали, і вона швидко опинилася біля Еміра. Підійшовши до нього, вона взяла його за руку і стиснула пальці.
— Еміре, що ж ти тут робиш? Як це сталося? – її голос зірвався на крик, і вона повернулася до Евсун. – Це через тебе?!
Евсун міцно стиснула губи.
— Явуз мене викрав. Емір мене врятував…
— Чому саме Емір? Чому він знову рятує тебе?! – Тулін була в люті.
— Левент його попросив…
Тулін глянула на неї з презирством.
— Не вплутуйте більше Еміра у свої проблеми! Я більше мовчати не буду!
Евсун відвела погляд і тихо відповіла:
— Ти права…
Вона розуміла, що їхнє кохання приречене. Його не приймуть. Їм не судилося бути разом.
Минуло кілька годин.
Емір повільно відкрив очі. Перед ним – нечіткий силует.
— Евсун? – прошепотів він, сподіваючись побачити її.
Але поряд була Тулін.
— Я тут, коханий, я поруч… – вона стискала його руку, її голос був сповнений турботи.
Евсун стояла біля дверей, які були трохи прочинені. Вона бачила, як Тулін ніжно тримала його за руку.
Щось усередині неї зламалося.
Сльози потекли самі собою. Вона розвернулася і пішла.
Емір побачив її силует. Він хотів крикнути, зупинити її, але не міг ризикувати її життям.
Тим часом Тулін продовжувала говорити:
— Більше не ризикуй собою, Еміре… Я так злякалася…
— Обіцяю… – коротко відповів він, лише б вона відстала.
— Я піду, принесу тобі щось поїсти.
Як тільки вона вийшла, Емір одразу ж зателефонував Мете.
— Що сталося, брате? – відповів той.
— Я в лікарні… Тулін тут…
— Звідки вона знає?
— Не знаю. Але Евсун пішла… Я прошу тебе, Мете, простеж, щоб з нею нічого не сталося…
— Я зрозумів, брате.
Евсун сиділа на пристані, дивлячись на чорну воду, що спокійно коливалася під легким вітром. Її сльози падали в темряву, зникаючи без сліду.
Мете зупинив машину і швидко підійшов до неї.
— Евсун, що сталося? Чому ти плачеш?
Вона швидко витерла очі.
— Нічого… Все добре…
— Я все знаю. Ти сказала Тулін, правда?
Евсун кивнула.
— Чому?
— Я не могла більше ризикувати Еміром… Краще нехай він буде щасливий з іншою…
Мете подивився на неї уважно.
— Ти настільки сильно його кохаєш, що готова відмовитися від нього?
Евсун з болем усміхнулася:
— Якщо так буде краще для нього…
Мете зітхнув.
— Провідай його.
— Там Тулін…
— Я скажу, коли її не буде.
Евсун кивнула, а її серце стислося від болю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри долі, Анна Квітка», після закриття браузера.
