Читати книгу - "Забудь-річка"

лимонним екстрактом поруч із солонкою. Рибу тут смажили на велетенських пательнях, вкритих товстим шаром кіптяви та жиру. Уляна дивилася недовірливо, але Степан впевнено відсунув стільця.

— Прошу пані!

Боже, як це було смачно! Уляна виросла у багатому на рибу Очакові, де на лиманському боці ловили прісноводних лящів з таранею, а на морському — глосиків зі скумбрією, куди запливали навіть білуги, а бичків міряли не десятками, а відрами. Але такої смачної риби вона ще не куштувала. Смак не псував навіть вид на пошарпані триповерхівки, що підпирали ринок іззаду.

На вулиці Істикляль, яку путівник розписував, як центральну торгову, вони побачили колону демонстрантів, що несли прапори та незрозумілі туристам транспаранти, не в лад вигукуючи якісь гасла. У кільватері так само колоною ішли поліцейські, вдягнуті у бронежилети, з шоломами в руках та кийками на поясі. Дехто з них тримав навіть щось схоже на невеличкий гранатомет, певно, з газовими гранатами.

— Серйозно тут у них, — похитала головою Уляна.

Степан, якого після піратських «калашів» складно було чимось здивувати, тільки знизав плечима. Вони пішли далі, роззираючись на вивіски та вітрини. Уляна за жіночою звичкою не могла обминути крамниць з різноманітними лахами, хоч Степан і попереджав, що центр міста — не найкраще місце для покупок. Але Уляна не мала на меті купляти щось — хіба що витрішки. Вона ходила поміж вішаками, прикидаючи на себе кофтини та сукні. На її розмір, а точніше, відсутність такого, тут усього було, як кажуть на Галичині, «до кольóру, до вибóру».

Потім вирішила, що краще купити щось малій — заразом буде подарунок з поїздки — і перейшла до дитячого відділу. Там швиденько вибрала веселеньку сукенку і на тому вирішила завершити шопінг, бо Степан почав уже нудитися.

Вони пройшли ще два квартали вулицею і знов побачили демонстрацію — мабуть, у Стамбулі сьогодні був якийсь особливий мітинговий день. Але тут все було значно суворіше. Певно, ішлося про опозицію. Густий натовп людей по периметру було оточено щільним кільцем поліцейських у шоломах на головах та кийками напоготові. Якась жінка кидала уривчасті фрази у мікрофон, колонки до якого тримали на голові двоє дядьків, утворюючи таку собі мобільну сцену. При тротуарі неподалік було припарковано дві броньовані цистерни з водою та заґратований автобус для незгодних.

— Дивися! Оце люди воюють! — вказала вона Степанові на техніку. — Це вже серйозно, не те, що в нас — постояти та поспівати.

— Мабуть, це справжня опозиція, — припустив він.

— От якби у нас була справжня опозиція! — замріяно пробурмотіла Уляна.

Вони гуляли, у буквальному сенсі не шкодуючи ніг. А коли втомлювалися, зупинялись біля яток з кокоречем, де велетенські мотки баранячих кишок, немов бабусина пряжа, були настромлені на жорна-веретена, які повільно крутилися перед вогнем, а вправні турки великими ножами нарізали смажене на дрібні шматочки, присипаючи зеленню та спеціями, і пательня шкварчала, немов голодна істота, і лаваш тремтів під руками кухарів.

Бо після чотирьох місяців у піратському полоні людина має право на свято — як та, що була у піратів, так і та, що чекала та боролася за неї у безнадійно-зимовому Києві.

Усі захоплюються турецькими солодощами, Уляні ж більше припали до смаку гострі наїдки — мабуть, через звичку до південної української кухні, яку добряче присмачили — перцем місцеві гагаузи, часником — болгари, бринзою — молдавани, а може, навпаки — бринзою гагаузи, перцем — болгари, бо все одно воно врешті перемішалося, і всі вони разом з українцями готують та їдять одні й ті самі страви — бессарабські й таврійські. І той, хто виріс на них, погодиться, що київська кухня таки пріснувата.

Зараз же Уляна відводила свою південну душу і давала волю нервам, затиснутим у лещата вже кілька місяців — тому вгризалася зубами у кефте та лахмаджуни, запиваючи їх айраном та салепом і отримуючи незнайому чи то забуту насолоду від їжі. Степан дивився на неї, немовби бачив уперше.

— Не хочеш? — простягала вона йому який-небудь гарячий ґьозлеме.

— Я тебе не впізнаю.

— Звісно, — погоджувалася вона з набитим ротом. — Ти ж не бачив мене півроку. Як тут упізнати? До речі, такі от штуки у наших краях роблять болгари, тільки з бринзою, і називаються вони микичики.

Навіть розмови їхні переважно стосувалися їжі. Щоб не плакати від власних розповідей, щоб не плакати від Степанових слів, щоб не плакати від усвідомлення того, що пережила, щоб не плакати від того, що вперше у житті по-справжньому плачеш, вона весело цвірінькала про страви, про Стамбул, про бабусю:

— Вона ж у мене галичанка, я, власне, тому й розмовляю українською, бо в родині з дитинства це дуже суворо було поставлено. Після війни бабуся втекла з Тернопілля, щоб не посадили за діда, спочатку жила на Вінниччині, а потім перебралася з мамою іще далі — до Очакова. Я вже там народилася.

Вони спускалися вузькими вуличками Галати до Золотого Рогу, минаючи численні лавки з музичними інструментами, які кучкувалися тут поруч, утворюючи щось на кшталт музичного супермаркету. У Стамбулі це взагалі дивувало — цілий провулок друкарень, за ним вулиця з книжками, далі з музикою. Українці вважали б це зайвою конкуренцією, а місцеві — навпаки, розцінювали як джерело спільної тяги.

— Так чуєш, моя бабуся в Очакові стала більшою патріоткою міста, ніж тамтешні. Навчилася готувати усі місцеві страви — і мамалигу, і ці самі микичики, і вертути. Ти любиш вертути?

— Ніколи не їв, — усміхався Степан.

— Ти не їв вертут? Боже, який жах! Треба маму попросити, щоб напекла. Бабуся робила надзвичайні вертути з трояндовим варенням.

— Трояндовим варенням? Тобто варенням з троянд? З роз? — уточнив він, по-справжньому здивований.

— Ти що, не знаєш? Ти ж у Херсоні вчився.

— Вчився, але ти, мабуть, не повіриш, у нас в мореходці варення з троянд в їдальні не подавали.

— А з горіхів?

— З яких?

— Волоських.

— Це в меду? В Греції такі є.

Уляна засміялася не знати чому.

— Ой, чурка неукраїнська! Тебе ще вчити і вчити! Горіхи зривають зеленими, іще коли шкаралупа не сформувалася, чистять, як картоплю, і варять варення. А вони тим часом бруднять усе коричневим соком, який нічим не відмиєш, і все місто ходить з коричневими руками.

Він слухав це, немов казку про якісь екзотичні краї. Теж мені, херсонець обізвався.

— У нас в Сибіру з шишок варення варять. З