Читати книгу - "Забудь-річка"

молодих.

— Господи! — злякалася Уляна. — А це навіщо?

— Ну, треба ж з чогось варити.

Вона потрусила головою, немовби намагаючись вкласти там почуте, і все одно не змогла:

— Ну тоді і з цвяхів можна варення варити. Як треба. Але найкрасивіше — це варення з райських яблучок. Вони маленькі, як вишні, і варяться просто з хвостиками. Я пам’ятаю ці баночки — наче бурштин з комахами.

— Бурштин — це…?

Вона знову засміялася:

— Янтар. На Галичині кажуть — бурштин. А комахи — насєкомиє.

Він не образився:

— Я знаю, що таке комахи.

— Але не знаєш, що таке вертути. Так от, слухай. Бабуся завжди мене брала тісто витягувати. Воно має бути таким тонким, щоб газету можна через нього читати. Ми його витягували на кулаках.

— Я таке бачив у Індонезії, — пригадав він. — А потім вони його розкручують в повітрі і об стіл. Бац!

— Ніякий не «бац». Не вигадуй.

— Ні, справді. Там теж такі пиріжки є, як оці, що ти їла, як їх.

— Ґьозлеме?

— Мабуть.

— Ну так правильно. Якщо потім це тісто посипати бринзою і скласти двічі, будуть микичики, якщо м’ясом, то турецькі ґьозлеме, тільки їх смажать без олії. А для вертути тісто розкладають на полотні, посипають начинкою, а потім з одного краю піднімають, щоб тісто само по собі скрутилося в рулет, тоді він виходить легким і ажурним всередині. І печуть у духовці. Смачно неймовірно. А ще бабуся робила штрудлі. Знаєш, що таке штрудлі?

— Знаю, звісно, рулет. Пиріг такий.

— А от і не рулет! Пиріг — це штрудЕль. А штрудлі — це коли зробити вертуту зі смаженою цибулею, а потім її нарізати на шматки, покласти на м’ясо з картоплею і тушкувати у казанку. Я їх терпіти не могла, а зараз, здається, з’їла б, — вона заплющила очі, уявляючи казанок із штрудлями, і знайшла своєю рукою його долоню. — Ну все, треба братися за твоє виховання!

Вони вечеряли в ресторані, де подавали турецьку долму, або ж голубці у виноградному листі, які так люблять готувати на українському півдні, грецьку мусаку, яку Уляна з дитинства знала у виконанні бабусі, а українці навчилися готувати у понтійських греків, та місцеве вино, яке цілком можна пити, якщо ти звик до дикуватого смаку нашого домашнього південного напою.

У ресторані не було велелюдно — зважаючи на сезон, а точніше, міжсезоння, яким є березень у Стамбулі. З динаміків лунала негучна турецька музика, яка не заважала розмові, і офіціанти не були нав’язливими, цінуючи клієнтів, які у цей не щедрий на відвідувачів час обрали саме їхній заклад. І саме тут Уляна нарешті наважилася поговорити про те, що її найбільше хвилювало.

Поки офіціант приймав замовлення і розливав по келихах вино, вона подумки репетирувала першу фразу. Але сказати щось особливе однаково не вийшло. Фраза прозвучала до болю банально.

— Знаєш, поки тебе не було, мені телефонувала Марина.

— Марина? — Степанові брови зійшлися над переніссям.

— Так. Марина Шагута.

— А, Марина, — він зітхнув чи то з полегшенням, а чи то із суто чоловічою готовністю витерпіти неприємну розмову.

— Твоя дружина.

— Так. Я тобі не розповідав про цей прискорбний факт моєї біографії.

Уляна від напруги постукала пальцями по столу.

— Ти одружений?

— Одружений, — кивнув Степан. — Був.

— Був? — уточнила Уляна, яка вже мала цю інформацію з інших джерел. — Правда?

— Правда. Розлучений за згодою сторін у Херсонському ЗАГСі.

— У ЗАГСі? Тобто дітей не було?

— От, що значить, юрист. Залізна хватка, — Степан посміхнувся і взяв її за руку. — Не було дітей. Та й родини фактично не було. Перед випуском всі курсанти знають — треба женитися, щоб було кому з рейсів чекати. А дівчата теж розуміють: курсанти — женихи перспективні, бо у загранку будуть ходити, довгі плавання, імпортні шмотки, бони для валютних магазинів… Я дуже швидко відчув себе гаманцем на ніжках.

— А чому тоді страхувався на її користь?

— А на кого мені страхуватися? — щиро здивувався Степан. — Тебе ж тоді ще не було. А так може хоч поховає, якщо буде що ховати.

— Не кажи так, — Уляна стисла його плече.

Він посміхнувся.

— Ну і як, сподобалася тобі Марина?

— Не сподобалася. Якась вона холодна… прагматична і зовсім не від тебе. Чужа.

— Чужа. Правда. Бо знаєш, з тобою я почуваюся так, наче ми давно знайомі. Наче ми — рідня.

Це було приємно чути, але Уляна відпустила його руку і зіщулилася:

— А от щодо рідні давай докладніше. Бо щось мені муляє ця тема. Звідки твій батько родом? Тільки точно.

— Ми ж уже говорили про це. На дві третини з Галичини.

Уляна нетерпляче помотала головою:

— А саме?

Степан стенув плечима.

— З Тернопільщини.

— А точніше?

— Бережани. Є там таке містечко.

— І правда є, — Уляна закусила губу. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що мого діда заарештували перед війною з документами його приятеля, Степана Шагути?

— Ну.

— Так от, це було теж під Бережанами. Я у мами перепитала.

— Ну то й що?

Він ніжно взяв її долоню, притягнув до свого обличчя і ледь торкаючись губами поцілував.

— Я перепитала у мами. Вона сказала, що справжній Степан Шагута пішов у ліс.

— У ліс? — Степан замислився. — Тобто до бандерівців?

— Так.

— Тобто ти хочеш сказати, що цей приятель твого діда і є мій батько? Що він сидів у таборі як бандерівець? Цікаво.

— Але це ще не вся історія, — з педантичністю справжнього юриста уточнила Уляна. — Друга її частина полягає у тому, що мій дід з документами Степана Шагути із заслання був мобілізований до Червоної армії, воював з німцями і у сорок четвертому році пропав безвісти.

— Та ну?

— Отож. А якщо пропав безвісти, це могло означати, що потрапив до полону. Ти ж казав, що твого батька посадили за те, що в полоні був?

Степан замислено потрусив головою:

— Чекай-чекай, що це ти хочеш сказати? Що мій батько…

— Так, твій батько — це мій дід. Моя мама — твоя сестра. А я…

— Моя племінниця? — звів брови вгору Степан.

— Точно, — кивнула Уляна. — І ти спиш