Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

на тебе впливала. Та це загальна жіноча вада — псувати своїх наймолодших дітей.

— Не смій про неї говорити, — процідив Мирос. — Я лиш одне хочу знати — чому ти мені відмовляєш. Яка від цього може бути шкода?

І знову рипучий безжальний голос відповів східною мовою. Рука жерця показалася з-за карети — пальці внизані перснями, зап'ясток тоне у мереживі.

Мирос знову загорлав, і йому, мабуть, наказано було збавити тон, бо він продовжував уже диким, надривним шепотом, пристрасним вибухом кестеньїйської, а дядько переривав його тиради короткими тріскотливими репліками. Далі Мирос, здається, перейшов до благань. Я відступив од нього у бік намету.

— Дядьку! — він знову перейшов на олондрійську. — Ти ж був колись молодим… І знаєш по собі…

— Забагато патякаєш, досить вже, — жерця опанувала холодна лють. Він обійшов карету, наблизився до мене і взяв за руку.

— Зачекай! — крикнув Мирос. Але жрець потяг мене до входу в намет. Я озирнувся і побачив, що Мирос стоїть, зарившись обома руками у волосся та заплющивши очі. Орем відкинув полог намету, і ми увійшли в рожеве світло; наступного разу я побачив Мироса вже аж після пожежі.

* * *

У наметі на столах горіли лампи. Під ногами була трава, в теплі її сухий осінній запах відчувався сильніше. У центрі наметового простору стояв високий різьблений стілець — як я здогадувався, принесений з храму або позичений у когось із землевласників цієї місцевості, що належали до наших симпатиків. Вони мали неабияк поспішати із цим стільцем, аби я міг сидіти отак, як сиджу зараз у своїй білій шаті, міцно вчепившись у лаковані бильця. Орем швидко опанував себе, забувши про сутичку з Миросом. Він окреслив пальцем коло мені на лобі й радісно прошепотів:

— Почалося.

І вийшов назовні. О боги, — промайнула мені думка, — що я тут роблю?

В шумі натовпу, що зібрався перед наметом, виникла пауза. І лише тоді я зрозумів, наскільки потужним було те гудіння, як коли літню музику цикад людина усвідомлює тоді, коли западає тиша.

Розлігся різкий і чистий голос Орема.

— Діти Авалеї! Діти Дозрілого Зерна! Хто хоче слухати мову евнеаньї?

— Я, веймаро! — вигукнув жіночий голос. — Я і Таїс, моя донька.

— Ходімо, — поважно промовив Орем. — Він чекає.

Жрець завів їх усередину: дівчину, жінку в дерев'яних ходаках та згорбленого старого чоловіка.

— Авалея чує вас, — сказав він і вийшов.

Жінка опустилася на коліна і поповзла, тягнучи за собою доньку, але це було нелегкою справою, бо дівчина на коліна не стала, а пересувалася штивно і з застиглим поглядом.

— Евнеаньї, — заридала жінка. І закрила рукою обличчя. Було зрозуміло, що вона не мала наміру звертатися до мене лише з риданнями і нічим більше.

Я стиснув підлокітники. За мить вона таки опанувала себе і підвела на мене погляд, все ще тремтячи і витираючи долонею очі.

— Евнеаньї, — простогнала вона. — Ти маєш нам допомогти. Йдеться про дитину. Про крихітну дитинку — ти ж знаєш, як їх любить Авалея.

— Прошу тебе, встань, — звернувсь я до неї, але вона не послухалася. Дивилася на мене із захватом, так ніби мій легкий акцент ще побільшував її благоговіння. Її дочка все так само стояла, втупившись у стіну намету.

— Йдеться про мого внука, — сказала жінка. — Про сина моєї доньки. Він ще зовсім маленький… коли він рік тому пропав, йому було три роки.

— Я не можу, — видушив я із себе.

Вона дивилася на мене в сум'ятті, губи їй розтулилися.

— Не можу нічого обіцяти, — додав я. — Але спробую.

— Дякую, дякую тобі! — шепотіла вона, очі їй заблищали.

— Дякую, — повторив за нею старий, що вмостився зі схрещеними ногами на траві. Я подивився на одну з малих червоних ламп. Прислухався до свого серця, аж поки воно не стало битися рівніше. І я викликав у пам'яті слова Лейї Теворової, що палали, як чистий вогонь.

Одержимий має сісти лицем до Півночі, яка, хоча і не є Місцем Перебування Ангела, та залишається місцем, яке притягує Духа своїми Випарами, і таким чином може тримати його певний час у цьому Середовищі. Потім Одержимий має викликати у пам'яті певний Привид або Образ, який матиме форму Гори Дев'яти Ущелин. Кожна з цих Ущелин буде глибокою, із зазубреними краями, і жахливою, і наповненою блискучими й крижаними Випарами. Одержимий має йти до цього Видіння, аж поки не досягне його, будуючи Гору Камінь за Каменем. А коли вже досяг його, то має силою свого Розуму примусити вирости Дерево із кожної з Дев'яти Ущелин. І ті Дев'ять Дерев матимуть золоту Кору, і різні Гілки, яких буде по Дев'ять Сотень на кожному Дереві: сто Рубінових, сто Сапфірових, сто Сердолікових, сто Смарагдових, сто Халцедонових; а ще по сто Аметистових, Топазових, Опалових та Ляпіс-Лазурових; і будуть вони палахкотіти незвичайною Величчю. І коли Одержимий з усім цим впорається — з Ущелинами, і Деревами, і Гілками, яких налічується дев'ять разів по дев'ять сотень, — тоді йому буде завдано найтяжчу муку засліпленням внаслідок Сяйва того Образу, яке він буде підтримувати через сильне Страждання. І коли він зможе дивитися на це без настання Агонії Духа, то має додати у своє Видіння чарівних Птахів, котрих буде по дев'ять сотень на кожній з Гілок Дев'яти Дерев; і кожен Птах матиме дев'ять тисяч кольорових Пір'їн. У кожного Птаха буде одна тисяча смолисто-чорних Пір'їн, одна тисяча білих, одна тисяча блакитних, одна тисяча жовтих; і ще по одній тисячі червоних, зелених, пурпурових і яскраво-помаранчевих; і ще одна