Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

з якої він перекладає, щоб не пропустити вагомої іноді дрібниці, не лише повинен віртуозно володіти рідною мовою, на яку він перекладає, але й мусить бути рівним за талантом авторові оригіналу, щоб правильно його відтворити. Інакше це буде дослівний переклад, що означає вбити у творі все живе й тягнути потім його труп.

Переклад завжди лишається тінню оригіналу, коли навіть перекладач досконало володіє двома мовами й рівний за талантом авторові. Необхідне ще одне: щоб не вислизнули від нього ті невловимі «дрібниці», які становлять потайний рух особливого духу кожного народу і які письменник усмоктує разом з молоком матері, щоб, зріднившись з ним, прикрасити й осяяти свої поетичні витвори. Усе це стосується справді визначних класичних творів, бо незначні твори в перекладі можуть лише виграти, а втрачати їм нічого!.. Ось чому так важко повністю відтворити Руставелі, а нас питають: «Чому ж? Коли думку буде передано, слова збігатимуться, мелодія схожа, благозвучність збережена?..»

Поезія буває двох видів. З одного боку, вона підносить думку, а потім захоплює й почуття, пронизуючи їх обох. З другого, непомітно, сама по собі — ніби їй нема ніякого діла до розуму — проникає в серце й душу зачарованого народу, який мимоволі опинився у неї в полоні. До цього виду слід віднести народних поетів; їхні вірші відзначаються пісенністю, вони радше співучі, ніж декламаційні, й, читаючи їх, неодмінно наспівуєш у душі. Такі поети дуже рідкісні. Такими були в Англії — Бернз, у Німеччині — Гайне, а в російських умовах, мабуть, Кольцов, якого слід згадати добрим словом. З цієї когорти, тільки ще сильніший, француз Беранже, який у своїх пісенних віршах змалював усе життя сучасної Франції. Відтворити повністю такі поезії іншою мовою майже неможливо... Деякі талановиті поети-перекладачі, скажімо, Курочкін, наблизилися до Беранже, але такою мірою, як вечірня зоря схожа на ранкову. Більшого важко було й вимагати...

1899

Із статті «Лист до друга»

Коли я бачу в нас хоч що-небудь гарне — зроблене чи написане — навіть якщо це йде від мого смертельного ворога, — я відчуваю захоплення, якого не передати!.. Забуваю про особисте, ладен пригорнути ворога до грудей, вистелити собою його дорогу!.. Точнісінько так само приводить мене до відчаю й дратує будь-який негідний вчинок чи бездарна писанина. Нехай то буде навіть найвідданіший мій друг, не зможу його захистити й кину йому в обличчя свою думку. Таку мою вдачу всі сьогодні засуджують: не пощадив друга? — ницість! Добрим словом згадав ворога? — безхарактерність! Так розмірковує більшість. Я все це чудово розумію, але хіба серце може зрадити те, що стало його плоттю і кров’ю, його символом віри? Я не жалкую, а коли й захочу, — не зможу байдуже пройти повз добро і зло в моїй країні, яким би не­значним воно не було, і коли не ділом, то хоча б словом втручаюся... Слово, мовлене одного разу доречно й підхоплене, переказане іншими, те саме, що й дійсність та її відображення: діло — плоть, а слово — безтілесне, але й воно, наче привид, може налякати ницих людей і нероб, сполохати їхнє жаб’яче болото.

У дитинстві один горець благословив мене: «Дай Боже тобі вирости так, як росте грудка снігу, що котиться згори, або людський поговір». Скільки істини й мудрості в цих словах! Справді, часто одна маленька гірська пташка розхитує гілку, мимоволі струшує з неї жменю снігу, а він котиться вниз, переростає в лавину, яка з гуркотом обвалюється на долину, розбиваючись там на тисячі шматків, підкочуючись кожному під ноги, невідступна, мов більмо в оці! І так аж до приходу весни, відлиги. Отак само й крилате слово! Лише з тією відмінністю, що долину через кілька місяців урятує весна, а затавровану словом людину порятує лише могила.

Ти спитаєш — до чого ці роздуми?

Скажеш, що ти зайнятий і тобі не до моїх балачок... Але ж ні, тобі доведеться мене вислухати!.. Прочитавши твою «Цецо», я багато чого від тебе чекав, нехай би там були й недоробки. Я відчув усю твою творчу силу, але сподівання мої з часом не справдилися. Мистецтво в твоїх творах поступилося місцем публіцистичній дидактиці. У тебе підтялися крила! І тебе, незважаючи на твій великий талант, захопила, підкорила хвороба, що проникла до нас з чужини — гола-голісінька проповідь художнім словом... Мистецтво саме по собі велике й прекрасне!.. Як справжній красуні не потрібні рум’яна й прикраси, так і справжній твір мистецтва не потребує істин, розцяцькованих брязкальцями.

... Та ось твоя нова книжка «З минулого» мене знову несподівано потішила. Там є все, що вимагається від таланту: слово, інтонація, думка особиста й загальна. Це — справжнє дзеркало наших батьків. Переді мною ожили втілені образи поміщика й кріпака, священика й селянина... Відчувалося, що автор вистраждав предмет... Тепер я бачу, що ти обрав правильний і гідний твого таланту шлях.

У кожного народу є своє власне обличчя, і література, як дзеркало свого народу, теж мусить мати своє особливе лице. Наша література повинна бути вірогідним відображенням нашого життя, в ній ми маємо побачити і розмаїту природу Грузії з її горами й долинами, лісами й річками. У ній мають жити гармонійно втілені почуття й розум нашого народу; сучасне має бути в ній у злагоді з минулим, а те й друге разом мають прагнути майбутнього. Якщо не буде цього, то й наша література втратить будь-яке значення, стане нічим, тінню без плоті... Літературі необхідна своя, кровна, рідна оболонка, а те, чого в нас нема, — з потрібного, зрозуміло, — слід прищепити й пересадити, але ця праця дуже складна, вона має свої правила й закони: треба спочатку підготувати ґрунт, щоб саджанці пустили коріння, а паростки зійшли й забуяли. Бо ґрунт може прийняти пересаджене лише тоді, коли на ньому проростають спочатку свої, вітчизняні плоди, тобто такі твори, в яких відображено різноманітні куточки нашого життя, нашої країни, духовно близькі нам.

1901

Із статті «Невеличке зауваження»

Думка, що нібито «любовні й героїчні вірші не мають ніякого стосунку до таланту й поезії», — дуже банальна! У шістдесятих роках, коли мистецтво так захопило багатьох російських письменників, що навіть найкращі й найталановитіші з них боялися ступнути на землю й літали лише в небесній блакиті, відірвані від життя, видатний письменник того часу Чернишевський нагадав їм, що мистецтво не повинне існувати лише задля безплідного мистецтва, а покликане слугувати життю... Він прагнув повернути в природне русло мистецтво, що впало у крайнощі.