Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Хто є? – питала з коридору Ольга. – Інвалід? Ну нічого, доглядачка в тебе є, так?

         – Я не інвалід!! – заволав Віктор, аж відштохнувшись руками об поручні інвалідного крісла та ледь випроставшись з нього. Він подумав, що зможе встояти на ногах, та рівновага миттю покинула його і Віктор щосили гепнувся об ламіновану підлогу зі скривленими, паралізованими ногами. Він плакав.

         Ірина та Оксана одразу стали піднімати сердешного та посадовили на інвалідне крісло. Якби Віктор тоді мав сили ходити, то без нотки жалю задушив би Ольгу. На колясці він став кричати зі слізьми на очах: «дайте мені цю шлюху!», «я задушу її, уб’ю», «щоб ти здохла разом зі своєю матінкою!».

         Ольга в цей час лиш усміхалась собі в коридорі, та, вчувши за матінку, прибрала усмішку, й повернулась до їдальні, щоб дати добрячого ляпаса за слова. Одного їй було достатньо. Опісля вона не стала більше нікого чекати та поспішила до виходу. За нею пішла Ірина.

         – Ви куди? – спитав у неї Віктор, чия щока загорілась червоною барвою після дзвінкого удару Ольги.

         Ірина не відповіла. Вийшовши, за нею закрились двері. У квартирі залишились тільки двоє. Віктор непорозуміло кліпав очима. Ірина покинула його.

         – Поверніться, Ірино! Чому ви покинули мене? – гукав він, та у відповідь йому була лише тиша. Оксана пішла перевірити двері.

         Перші п’ять хвилин Віктору здавалось, що Ірина йшла прохати Ольгу не зачиняти їх, однак вона не поверталась. Навіть через півгодини, коли б можна було викликати поліцію, як ще тоді йому думалось, обстановка не змінилась. Схоже, що Ірина дійсно рятувала себе від цього заточення, у якому тепер опинились брат з сестрою.

         Оксана сіла поряд нього та стала плакати. Істерику в неї викликав той момент, коли Віктор із безсилими ногами упав, і разом з ним упала будь-яка надія на спасіння. Його пробивний характер міг би впевнено покласти кожного на місце, в тому числі й Максима, та тепер доля водночас рішила зробити по іншому.

         Перша ніч їх сумісного проживання пройшла зовсім тихо. З дванадцяти годин Віктор не чіпався нічого їстівного, та й не розмовляв з Оксаною. Якби Бог сказав йому, що він після смерті попаде в пекло, та від цього усі його проблеми самі собою рішаться, то він би зразу на це погодився. Вночі Віктор не кричав, однак просив сигарет. Постійно. Майже кожні п’ять хвилин він палив. Це стало врешті такою проблемою, що перед тим, як давати йому цигарку, Оксана відводила брата до прочиненого вікна, щоб дим виходив туди.

         Наступного ранку, 28 листопада, Віктор звелів посадити його за комп’ютерний стіл. Перший час Оксана думала, що він вирішив заробити в казино, та замість цього зайшов на сайт «Ideal team» та став щось швидко друкувати, після чого викликав когось з телефону сестри, вимовляючи розмовнику свою улюблену лайку.

         Нарешті, десь о шостій годині вечора, Віктор, перепробувавши будь-які методи заробітку в Інтернеті, які тільки могла знати його зріла свідомість, здавленим голосом промовив Оксані наступне:

         – Слухай мене уважно: завтра, як сказала Ольга по телефону, вона прийде сюди о восьмій годині. Іди зараз в мою спальню, відкрий другу шухляду справа в моєму бюро. В самій глибині, під листками ти відчуєш, що там є чохол з дубленої шкіри. Дістань його, і принеси мені.

         Оксана послухалась брата, пішла в спальню, продивилась усі шухляди його столу бюро, хоча він сказав, в якій точно знаходиться потрібна річ. Врешті, з допомогою вигуків Віктора, вона змогла знайти коричневий чохол, підперезаний петлею, доволі дивної форми. Через мить вона зрозуміла, що це кобура, та від того щосили зойкнула. Вона була важка, отже всередині знаходилась зброя.

         – Заспокойся! Йди сюди, Оксано! – волав на неї Віктор. Сестра прийшла, і з тремтячими руками тримала кобуру, та боялась її віддавати брату, бо той ще не знати, що міг вчинити з собою.

         – Я тобі не дам її, – сказала вона.

         – Добре, не давай. Та в мене таке прохання. Розстебни спочатку петлю.

         Зробивши це, з кобури стала виглядати бордова, трошки потерта рукоятка. Оксана обережно взяла його, стараючись не зачіпнути курок. Це був пістолет Макарова із повністю зарядженою обоймою.

         – Це вогнепальний пістолет. Дай його потримати, – сказав Віктор.

         – Не дам! Звідки він в тебе?

         – Наш дядько був сержантом МВД, і він нам в спадок, так сказати, дав зброю. Тільки от патрони я вже сам купував, у потрібних людей.

         – Нащо він тобі?

         – Якраз на такий випадок, Оксано. Ще три роки тому, коли я купував набої, то вирішив перестрахуватися, щоб завжди відчувати себе в безпеці, так сказати.

         – І що мені треба робити з ним? – знервовано питала Оксана.

         Віктор тяжко зітхнув. Тепер потрібно розказати найголовніше, та водночас найгірше.

         – Коли завтра сюди зайде Ольга, ти дасиш мені пістолет, і я зроблю все сам.

         – Ти її уб’єш?

         Віктор подивився на сестру спідлоба. «Ах, та хіба можна зробити по іншому, коли доля так напризволяще покинула мене із моїми проблемами!?» – істерично вимовляв про себе він.