Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ах, Оксано, в мене нема другого виходу. Якби я міг нахилитись, щоб самому дістати пістолет з бюро, то я б тобі про це не говорив, та мені потрібна твоя допомога.

         – Ні… – хитала головою Оксана.

         – Оксано! Будь-ласка. Як тільки я все зроблю, то біжи звідси, як тільки можеш! На суді я не скажу про тебе нічого! – плакав Віктор. Він вже не міркував. Знедолений! – навіть найменша крапелька розважливості наразі покинула його.

         Та Оксану дуже зачепило слово «суд». Вона нізащо б не покинула брата одного, як це колись вже зробила, коли по молоді пішла шукати любові, – та врешті, як сама нещодавно зрозуміла, за всі ці роки так і не найшла потрібного для щастя чоловіка. «Радість, вона ж не посягається тільки сім’єю, – думала Оксана, тримаючи в руці зброю, – якби Віктор не мій брат, то він став би моїм ідеальним мужчиною. Хто ж полюбить вже мене такою, немолодою, як не той, хто мене бачив ще квітучою, маленькою? З ким їла колись з однієї миски? Хто зможе подарувати мені любов агапе, а не на прагму чи манію, як це вийшло з Максимом? Подумай же, Оксано, що тобі більше довподоби! Любов, співчуття, чи сухі емоції? О Боже! Як же я так могла! – раптово втямила вона. – Які ж то діти виростуть, коли любові в батьків не буде? Коли чоловік готовий мене зґвалтувати, то хіба діти будуть нормальними? Що ж ти собі думала! Я не любила Максима! Ніколи! Я робила усе заради того, щоб народити дітей, та навіть не думала, що таким чином зроблю їм гірше! Любов – це природнє відчуття, хай там як кажуть, та воно дано нам від природи. Якщо навіть кровожерлива левиця доглядатиме з любов’ю за левом, то хіба нема того в людей? Як же добре, що не маю я од Максима дітей, котрі мучилися б! Дякувати Богові!». Одначе… не знала вона ще про плід у своєму утробі, бо думала, що ті ознаки вагітності, відомі кожній жінці – якась проста інфекційна хвороба.

         Потрібно ще згадати, що Оксана вже призвичаїлась до української мови, точніше стала згадувати її зі шкільних часів, однак в думках вона тим не менш говорила на російській, отож ми змушені були просто перекласти її мислі.

         Віктор все ще сидів перед нею, очікуючи відповіді. Та однаково Оксана не могла пристати до думки брата, бо надто вже їй стало краяти серце те слово: «суд». Тоді ж Віктор сказав:

         – Якщо мене судитимуть, то строк буде невеликий через мій стан. Тим паче, я спробую вийти на амністію, якщо зроблю з себе божевільного. Оксано?

         – Як я можу дати тобі зброю, з якої ти потім вб’єш людину?

         – Ти повинна! Я насправді… не хочу, не буду жити на вулиці! – скиглив Віктор.

         – Ми будемо жити в матері!

         – Ні! Я не буду в п’ятдесят років жити з матінкою! Краще сам вже здохну! Дай пістолет тоді, і я на хуй застрелюсь!

         – Ні!! – плачучи, прокричала Оксана. – Я не лишу тебе одного!

         Саме тому Оксана боялась зараз залишити брата одного, попри те, що їй самій надто ж хотілось побути на самоті. Пістолет – не єдина зброя в квартирі, якою Віктор міг вкоротити собі віку.

         Цю ніч Оксана вирішила спати разом з ним. Вкладаючи його на ліжко, він попрохав цигарку. Оксана послухалась, запалила йому сигарету, навіть не підозрюючи, що цим самим також вбиває собі рідного брата. За сьогодні він викурив цілу пачку, отож в домі не лишилось більше жодної цигарки. Останню ж він палив особливо повільно, щоб розтягнути «задоволення», та й похилив свою втомлену голову. Загасивши коротенький недопалок, Віктор миттю заснув.

         З самого ранку вони зовсім не розмовляли. Тільки Віктор за сніданком сказав: «ще», тому що хотів добряче наїстись перед виїздом. Та фактично, тіло його зараз жадало тільки тютюну. Він знов привчив свій організм до того, чого йому ну зовсім не потрібно.

         Сьома година вечора. В квартирі хвилююча тиша. Що братові, що сестрі здавалось, наче зараз має статися щось те, що переверне їхні життя з ніг на голову – та думали вони по різному.

         Віктор міркував та боявся, що Оксана в останній момент здрейфить і йому прийдеться обрати принизливий статус брудного, скаліченого бездомного. На такий випадок Віктор якраз поклав кухонний ніж на низький журнальний стіл в їдальні, щоб одразу зарізати себе. Та такий варіант він ставив тільки на крайній випадок, і тому не думав за те, чи вдасться йому проткнути свій живіт.

         Оксана хвилювалась з іншого приводу, та ще поки не могла вирішитись: давати йому зброю, чи ні. Це було питання життя і смерті, та найгірше тут те, що це питання смерті іншої людини, а не її власної! Як же вона може віддати зброю братові, котрий ту ж секунду погубить чуже, ще зовсім молоде життя? Яке ж право має на те людина? Наступним її переживанням стало їхнє проживання на вулиці – єдиний можливий шлях, на який вони стануть, якщо пощадять хазяйку. «Та чи буде краще, якщо Віктор її вб’є? Його посадять до тюрми, та куди піду я? Повернуся до Максима, до найгіршої в світі людини? Куди ж іще? До матері? Певно, що до матері…» – в темряві думала Оксана. Кобура тепер лежала під її ліжком. Вона не знала ще, чи стане її витягати. В будь-якому випадку, викине з вікна, щоб наступні люди, котрі сюди заселятимуться, не побачили в своїй квартирі справжню зброю.

         Сьома сорок п’ять. Віктор зупинився поблизу вхідних дверей, та став гукати Оксану. Вона одразу прийшла.

         – Дай пістолет, – сказав він їй.