Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 20: Близька людина

Габріель повільно вдихнув, намагаючись заспокоїти хвилю тривоги, яка наростала всередині. Його блакитні очі втупилися в стелю, де тьмяно мерехтіло світло від моніторів, які слідкували за його життєвими показниками. Монотонний писк, легке дзижчання – ці звуки ставали незмінним супроводом його думок. Він згадував останні події, той міст, батька, Сапфіра... і Ронольда, який, можливо, грав зовсім іншу роль у цьому світі, ніж здавалося раніше.

 

Що робити далі?

Розповісти лікарям, що він згадав усе? Чи, можливо, мовчати, бо ті, хто відповідальні за експеримент, мають зовсім інші плани? Відповіді здавалося неможливо знайти. Габріель відчував, як його мозок розривається між бажанням кричати правду і необхідністю обережності. Його руки ледь помітно здригнулися, коли він інстинктивно потягнувся до трубки, що з'єднувала його зі штучною вентиляцією, але передумав.

 

Від тиші, що панувала навколо, раптом щось змінилося. Ледь чутний звук. Кроки.

 

Габріель затримав дихання, коли вони стали виразнішими. Чиїсь розмірені, спокійні кроки лунали коридором, їх темп і ритм ніби був відточений до ідеалу. Це були кроки людини, яка точно знає, куди йде. Двері його палати були привідчинені, залишаючи вузький промінь світла, що пролягав через підлогу.

 

І не лише одна пара ніг. Габріель почув ще кілька важких, більш неохайних кроків, що рухалися за першими. Мимоволі затамувавши подих, він примружив очі, намагаючись розгледіти тіні, що мелькали за дверима.

 

"Хто це може бути?" – подумав він. Габріель відчув, як серце почало битися сильніше, наповнюючи груди глухим стуком.

 

Ті, хто рухався коридором, зупинилися прямо перед його палатою. Тиша повисла в повітрі, тиснучи на кожну частинку його тіла. Хтось обережно торкнувся дверей. Габріель почув, як ті ледь поскрипнули, відкриваючись ширше. Промінь світла став яскравішим, вихоплюючи край його ліжка.

 

Тепер він виразно чув дихання кількох людей. Хтось прошепотів:

– Тут.

 

Габріель рефлекторно стиснув простирадло, не зводячи очей з дверей. Чи прийшли вони по нього?

 

Габріель лежав нерухомо, затамувавши подих, ніби боявся, що навіть найменший звук може видати його. Напруга, що повисла в повітрі, стискала його груди, а слова, які лунали в палаті, мов невидимі ножі, різали тишу й залишали по собі рани на його душі. Його руки мимоволі стисли простирадло так, що пальці побіліли.

 

Карла Вайсс і, як тепер стало очевидно, дядько Генрі, продовжували свою тривожну розмову, навіть не підозрюючи, що їх уважно слухають.

 

– Як гадаєш, коли він прокинеться? – запитав Генрі, і в його рівному голосі відчувався ледь помітний натяк на тривогу.

 

– Ще рано, – холодно відповіла Карла, не відводячи погляду від якихось записів. Її тон був настільки відстороненим і механічним, що у Габріеля побігли мурашки по шкірі. – Гарольде, ти ж знаєш, процес ще не завершений.

 

Габріель ледь стримався, щоб не здригнутися. "Процес? Який процес? Що вони зі мною роблять?" – думки крутилися в його голові, викликаючи спалах паніки.

 

– Як успіхи? Все йде за планом? – Гарольд трохи понизив голос, ніби побоюючись, що їх можуть почути.

 

– Абсолютно, – коротко відповіла Карла. Її байдужість була навіть страшнішою, ніж будь-який інший тон. – Він ні про що не підозрює.

 

У Габріеля всередині все стислося. "Ні про що не підозрює? Вони що, грають зі мною? Вони знали більше, ніж говорили весь цей час?"

 

– Чудово, – зітхнув Гарольд, у його голосі промайнуло задоволення, змішане з прихованим полегшенням. – Якщо все дійсно йде за планом, я можу сказати, що пишаюся тобою, доню.

 

У Габріеля ледь не зупинилося серце. "Доню? Карла – його донька?" Він відчув, як його світ почав валитися під тиском несподіваної правди.

 

Гарольд повільно підійшов до ліжка й нахилився над Габріелем. Тепер його присутність відчувалася ще гостріше, ніби повітря в кімнаті стало важчим.

 

– Ти навіть не уявляєш, як сильно ти нам допомагаєш, – м'яко промовив Гарольд, і в його голосі з'явилися дивні нотки, змішані з прихованою владою.

 

Габріель ледь не здригнувся, але зібрав усі сили волі, щоб зберегти спокій. Гарольд ще кілька секунд вдивлявся в його "спляче" обличчя, а потім випростався й повернувся до Карли.

 

– Йому потрібно залишатися в експерименті ще трохи. Це ключ до всього, – додав він упевнено.

 

Карла кивнула, і їхні кроки поступово стихли, коли обоє вийшли з палати. Двері залишилися напіввідчиненими, пропускаючи вузький промінь світла з коридору.

 

Коли тиша знову огорнула кімнату, Габріель повільно відкрив очі. Його погляд був сповнений гніву, страху й рішучості, які тепер стали нерозривними. Він відчував, як його думки розбігаються в різні боки, а реальність навколо набуває ще більшої химерності.

 

"Що вони приховують? Якою частиною цього експерименту я є? І як я їм допомагаю?" – думки кружляли в голові, мов хижі птахи над здобиччю.

 

Одне було очевидним: тепер він має бути ще обережнішим. Вони грають у свою гру, але він більше не буде маріонеткою.

 

Габріель лежав у ліжку, прикидаючись сонним, але його розум працював напружено. Він знав, що повинен обережно вибудовувати свою гру. "Грати роль невинного спостерігача, але завжди залишатися напоготові," – думав він, поки нічна тиша змінювалася м'яким світанковим світлом.

 

Його план був простий: не дати себе втягнути в експеримент знову й водночас знайти спосіб дізнатися правду. Але як це зробити, коли навколо стільки невідомих?

 

На ранок, коли двері палати раптово розчахнулися, до кімнати зайшов молодий асистент Лукас. Він виглядав здивованим і трохи збентеженим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍