Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

***

Габріель стояв на мосту, важко дихаючи, наче кожен вдих давався йому з неймовірними зусиллями. Його руки тремтіли, а серце билося так сильно, що, здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей. Він підвів погляд і зустрівся очима з Рафаелем. Батько плакав, не стримуючи сліз, які текли по його обличчю, змиваючи весь той біль і провину, які він носив у собі стільки років.

— Пробач мене, синку, — голос Рафаеля зривався, перетворюючись на ридання. — Пробач, що я тоді звернув з дороги, пробач, що не поїхав додому... Я хотів, щоб той день був особливим, але... Але я... Я зруйнував усе. Я не зміг захистити тебе... Я підвів тебе.

Сапфір, який стояв позаду, закрив обличчя руками, намагаючись приховати свої сльози, але вони зрадливо скочувалися по його пальцях. Для нього це було нестерпно — бачити, як два серця, розірвані болем і провиною, намагалися знайти шлях одне до одного.

Габріель похитнувся і впав на коліна, дивлячись перед собою затуманеним поглядом. Здавалось, що весь світ перестав існувати, окрім цього мосту, де все почалося і де все мало знайти свій кінець.

— Я... я пригадую, — промовив він хрипло, наче ці слова видиралися з його грудей. Його погляд звернувся до Сапфіра, а голос наповнився болем. — Після того, як... після того, як його не стало, я більше не міг нормально жити. Тривога поглинула мене. Я не міг їсти, я не міг спати. Навіть дихати було важко. Я весь час бачив ті очі... Його очі... Безжиттєві, холодні...

Рафаель здригнувся, ніби ці слова були ножем, який пронизував його душу. Він опустився поряд із сином, обіймаючи його так міцно, ніби боявся, що той знову зникне. Рафаель ридав, його плечі здригалися, і здавалося, що біль і провина витікали з нього разом зі слізьми.

— Тоді мама водила мене до лікаря, до дядька Генрі, — Габріель говорив майже беземоційно, як людина, що переживає події ніби збоку. — Я був тут... У цьому світі, навіть тоді. Мені було десять, може, трохи більше. Я пам'ятаю свого помічника, Ронольда. Він був дивний, весь час записував щось у свої журнали, казав, що допомагає мені «забути біль». Але тепер... тепер я не впевнений, що це була правда.

Габріель зробив паузу, поглянувши на батька. Сапфір уважно слухав, стискаючи руки в кулаки.

— Я думаю... Щось було зроблено зі мною. Щось змінило мої спогади. Ронольд... Він говорив про «нову реальність», про те, що біль — це отрута, яка заважає жити. Мені здається, це було тоді, коли я почав забувати. Я забув тебе, тату.

Рафаель, не в змозі більше стримувати свої емоції, знову притиснув сина до себе. Його обійми були такими міцними, що здавалося, ніщо більше не зможе їх розлучити. Він шепотів крізь сльози:

— Я тут, синку. Я завжди був тут. І я ніколи тебе не залишу... Ніколи більше.

Сапфір відвернувся, не бажаючи порушувати цей момент. Однак його погляд зупинився на далекій лінії горизонту, де за мостом починалося щось більше, щось незвідане.

— Ронольд... — тихо промовив він до себе. — Пам'ять... і забуття. Тут криється щось більше, ніж ми думали.

Сапфір дивився на Габріеля, у його очах був сумнів, який важко було приховати.

— Це неможливо, — сказав він, різко змахнувши рукою. — Ронольд… Він допомагав нам. Він був провідником, він підтримував нас на шляху до істини. Як він міг бути причетний до твоїх змінених спогадів?

Габріель підняв на нього погляд, повний втоми та важкого усвідомлення.

— Можливо, це і є його роль, — прошепотів він. — Він і пам'ять, і забуття. Дві сторони однієї монети. Він допомагає пригадати, але водночас може стерти те, що, на його думку, заважає.

Рафаель, який досі обіймав свого сина, мовчки слухав їхню розмову. Його очі блищали, але в них не було більше сліз — лише тепла вдячність.

— Синку, — сказав він, лагідно торкаючись його плеча. — Ти сильніший, ніж я міг уявити. І я вдячний, що нарешті можу попрощатися, знаючи, що ти пам’ятаєш. Що ти більше не забуватимеш.

Габріель схопив руку батька, стискаючи її з усією силою, яка ще залишалася в ньому.

— Я обіцяю, тату, — тихо промовив він, затинаючись від емоцій. — Я більше ніколи тебе не забуду. І ти не винен ні в чому. Те, що сталося, — це не твоя провина. Це не твій тягар.

Рафаель всміхнувся крізь сльози, і його голос затремтів:

— Дякую, синку. Тепер я можу йти зі спокійним серцем.

Його постать почала тьмяніти, перетворюючись на легкий серпанок. Останнє, що залишилося від Рафаеля, був його теплий погляд і слова, які тихо відлунювали в повітрі:

— Я завжди буду поруч, навіть якщо ти мене не побачиш.

Габріель стояв, дивлячись, як постать його батька розчиняється в світлі. Його серце стискалося від болю і водночас наповнювалося теплом. Він сів на холодну землю мосту, відчуваючи спустошення.

Сапфір підійшов до нього, без зайвих слів сів поруч і обійняв. Габріель тремтів, і не від холоду, а від усвідомлення того, що сталося. Його очі були спрямовані вдалечінь, але голос Сапфіра повернув його до реальності.

— Це ще не кінець, Габріелю, — сказав він м’яко. — Ми знаємо правду, але залишилися питання. Нам потрібно знайти Ронольда. Зрозуміти, хто він насправді і чому зробив це з тобою.

Габріель хотів відповісти, але раптом відчув, як його тіло стає легшим. Він поглянув на свої руки й побачив, що вони починають розчинятися.

— Сапфір… — вимовив він, ледве встигаючи сформулювати думку. — Я… зникаю.

Сапфір підняв голову, його очі наповнилися тривогою.

— Ні, це не може бути… — прошепотів він, міцніше стискаючи Габріеля в обіймах. — Час прокидатися?

Габріель кивнув, з усмішкою на обличчі, але з очима, сповненими жалю.

— Ми ще побачимось, друже. Дякую… за все.

Його слова затихали разом із його постаттю, поки він повністю не зник, залишивши Сапфіра сидіти одного на пустельному мосту, що занурився в безмовну тишу.