Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи це була та сама корчма, куди заїхав пан, чи, може, меткий жидок для реклами назвав свою корчму «Римом» - невідомо. А те, що пан Твардовський історична особа факт.
Дідова садиба
Досі ці мої спомини писалися з дуже великим скрипом: весь час я мусив їздити; десь натрудишся, наморишся, приходиш додому - тільки намірився писати, тут уже й спати лягати треба і т. д. Нічого не виходило. Та от настав час, що вже здоров'я зовсім нема, одразу зір відмовив, ноги паралізувало. Зараз я прикутий до ліжка, тож і вирішив продовжити роботу над спогадами шляхом запису на магнітофон. Диктуватиму, скільки вистачить мені сил.
В першій частині я трохи написав про Михалівку, її пам'ятні місця. Тут повторю, - зараз вимовляють «Михайлівка», а тоді була «Михалівка» з твердим «л». Тоді говорили «Грані́в», зараз кажуть «Гра́нів». Я ще застав часи, коли казали «Добранський», а не «Добрянський». Це було прізвище прапрадіда. А потім, очевидно, вплинула російська вимова, і вже дід був Добрянський, батько - Добрянський і я - Добрянський.
Тут я хочу розповісти про нашу садибу. Отже, в Михалівці - корені нашого роду, Добрянських. Тут жив прапрадід, тут народилися, жили і померли мої прадід і дід, народилися мій батько і я. Але жив і похований мій батько не тут, тому що такі склалися умови: радянська влада, переслідування. Батько не мав права більше 5 років жити на одному місці. Минуло 5 років, вже викликають його в органи і кажуть: «Ти вже засидівся, давай, їдь собі кудись далі». Отака була обстановка того часу.
Я з усіма подробицями розкажу, який вигляд мала наша садиба, власне, не наша, а дідова. Навіть не одного діда, а двох дідів: Василя і Дмитра.
Площа садиби була десь близько гектара. По периметру вона була засаджена старими черешнями: для мене, малого тоді хлопця - у два обхвати, а для дорослого чоловіка, то у півтора. З заходу наш сусід був Микита-купець; саме з його сторони найбільше було висаджено цих черешень. З південного боку жив наш, можна сказати, родич Манжос; материна сестра була замужем за Манжосовим сином Василем. Із східного боку - провулок, огороджений не парканом, а перетикою. (Перетика - хмиз, накиданий абияк, щоб тільки худоба не лазила). Висаджені тут були такі дерева: сливи (були сині й білі дуже пахучі, хороші сливи), ясенки молоденькі, далі, де була садиба мого діда Дмитра, - старі груші. Від дороги, від вулиці Випас дерев взагалі не висаджували, там була хороша штахетна огорожа.
Виникає питання: котра ж була садиба діда Дмитра, а котра - діда Василя?
Там з'єднані дві садиби.
У 1908 р. дід Василь, брат мого діда Дмитра, виїхав із сім'єю на вільні землі. Туди ж поїхали сестра діда із своєю сім'єю і ще сімей 20 із нашого села з надією розбагатіти. Ну, одне діло - земля, а друге діло - руки. Треба, щоб не тільки була земля, а ще й треба рук до неї докласти. І постало питання - хто візьме Василеву садибу?
Дмитро, мій дід, запропонував Василю якусь суму за цю садибу. Там були город, маленький садочок, клуня, шопа, курник і старенька хата, вкрита соломою. Землі - 3 гектари. Василь заправив 750 рублів. Дід каже: «Май совість, ми ж родичі; треба дешевше». - «Ні, - каже Василь, - чужому продам дешевше, а тобі не продам».
От таким чином і об'єдналися дві садиби: Василя і Дмитра. Це було у 1908 році.
Моя двоюрідна сестра, Єлизавета Захарівна, народилася в 1910 році, коли вже в селі не було діда Василя. Вона запевняє, що по вулиці Випас була садиба діда Дмитра, а дід Василь жив коло Манжоса. А я вважаю, що це неправильно.
Дід Дмитро був дуже хазяйновитий, день і ніч працював, і його батько Мокій Миколайович це все бачив. Тож він і вирішив не розпорошувати землю, а віддати її в одні руки. Василь був призваний в армію, дослужився до унтер-офіцера, через чотири роки повернувся, коли вже дід мав свою садибу.
Дід першим одержав наділ, який міг бути не на вулиці Випас, а поряд із Манжосом; це один доказ. Другий - батько розказував, як він на своїй садибі виліз на грушу нарвати груш, а внизу, під цією грушею, було глинище - люди копали глину - і там був крутий такий схил, там часто перекидались люди, крутий поворот і крутий схил. І батько дивиться - їде підвода, на підводі хлопчик сидить і чоловік. Тільки вони з'їхали з повороту, як віз перекинувся. Чоловік підводиться, ставить віз на колеса, сіли із хлопчиком та й поїхали далі. Виявилося ж ось що: той, кого батько прийняв за хлопчика, був звичайний собі чоловік, а той, кого він вважав чоловіком, був Дзюба Іван, знаменитий силач, що виступав у Гайсині в цирку. Він міг узяти в кузні щойно викувану підкову і в руках скрутити її. Рейкою вагою у 500 кілограмів робив вправи, мізинним пальцем брав двопудову гирю, підкидав її і ловив. Отакі штуки виробляв той Дзюба. Загинув він по-дурному: якісь фокусники приїхали і показували всякі чудеса: клали на чоловіка дошки і по цих дошках легкова машина переїжджала. А Іван і каже: «Що там по дошках; їдь-но так». І ця машина переїхала через нього і щось йому оддавила всередині. Так і скінчилася кар'єра Івана Дзюби.
Ото, сидячи на груші, і бачив мій батько цього силача.
Батько розказував, що мати держала десь 50 качок, а їх дуже вигідно було держати, поряд був ставок. На ставку ряски було дуже багато, і ці качки жерли ту ряску без міри. Бувало, що вранці знесеться качка і ввечері знесеться - по двоє яєць на добу. Качок з двору виганяли на ставок, і ніхто ніякого клопоту не мав; цілий день вони собі паслися, а ввечері ішли додому. Батькова мати зустрічала їх і побачила, що зриваються чужі качки - дикі качки. Наступного разу вона сховалася й спостерігає: дикі качки пристають до гурту свійських і йдуть за ними. От вони тільки зайшли в сарай, баба раз - двері позачиняла, диких побила - є м'ясо. Ще які були в нас ласощі, - може, чули жартівливу пісню про торбу пирогів з горобцями? В клуні в нас розводилося цих горобців дуже багато, так що їх треба було виловлювати і цим хоч трохи зменшувати збиток від них для хозяйства.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.