Читати книгу - "Жахослов"

– Я її бачила.

– І навіть якби вона була тут, вона б ніколи не скривдила тебе. Ти ж це знаєш. Вона любила тебе.

Рут похитала головою і сховала обличчя на грудях Сьюзен, обійнявши тітку ще міцніше. І це сподобалося Сьюзен. Дуже сподобалося.

– Мама казала, що люди, яких ми вбили, повертаються до нас.

– Що?

– Вони повертаються до нас. Ніколи не полишають нас. Ніколи не дають нам спокою. Вона ховаються в тінях, тому іноді ми думаємо, що вони пішли. Але рано чи пізно вони виходять.

– Це дурниці.

– Чому б мені мама таке казала, якби це не була правда?

Тому що твоя мама була безсердечним стервом, подумала Сьюзен. І це було наче одкровення. Вона ніколи раніше не дозволяла собі думати таке, не настільки відверто, і хоча зараз це було лише в її голові, це була щира і абсолютна правда.

– Серденько, – промовила вона. – Звідки в тебе такі думки, що ти вбила свою матір?

– Я справді вбила її. Сказала, що ненавиджу її. Сказала, що хочу, аби вона померла.

– О, серденько.

– І тепер вона мертва.

– Серденько, – вона ще нікого в житті так не називала, але зараз це здавалося їй дуже слушним – утім, не варто було цим зловживати. Вона погладила Рут по голові. – Усе гаразд. Це не твоя провина.

Вона ще з півгодини обіймала Рут, кілька разів назвала її «серденьком» і подумала:

«Це може бути на користь. Може спрацювати».

Рут почала похропувати. Це нічого спільного не мало з Ґреґовим хропінням, схожим на бульдозер. Рут була тиха і чомусь така вразлива, що серце Сьюзен розривалося.

Вона знов уклала Рут, накривши її ковдрами, і поцілувала її в лоб. Рут щасливо зіщулилася при цьому. Сьюзен вимкнула світло і повернулася в ліжко.

Відтоді Рут більше не снилися нічні жахіття. А якщо й снилися, то достатньо легкі, про які вона не вважала за потрібне розповідати.

Але відтоді в самої Сьюзен почалися проблеми зі сном.

Вона сказала Рут, що це дурниця – люди, яких ми вбиваємо, не повертаються, щоб переслідувати нас. І вона могла надати власний доказ. Клоуни ніколи не поверталися до неї.

Вони ховаються в тінях, казала Рут. І там, у темряві кімнати, поряд із тілом швидко заснулого Ґреґа, Сьюзен відчувала, ніби кімната тепер і справді не більше як тінь. Крізь вікно лилося місячне сяйво, тонка смужка світла лежала під дверима – а все інше було чорним, і чорнота поступово густішала.

Чи, може, бідолашна Сьюзен була настільки дурною, що просто не помітила всіх цих привидів, які постійно чатують на неї? Дурна Сьюзен, яка завжди все розуміє не так?

Це здавалося черговою правдою – холодною, зрозумілою і беззаперечною.

Вона була не сама. Вона ніколи не буває сама. І не була.

– Ви тут? – прошепотіла вона.

Розширеними, напруженими очима вона вдивлялася в темряву.

Тремтливою ходою перший клоун виступив уперед. Він дихав із присвистом. Вона подумала, що свище вітер. Усі ці роки вона чула вітер і зовсім не зважала на це. Він був дуже втомлений. Звичайно ж. Клоун присів на край її ліжка.

Він уже був старий, коли майже сорок років тому в нього стався серцевий напад.

– Ти не припиняєш старішати, – сказав він. – Ніколи не припиняєш. Це лише триває і триває, триває і триває.

Його обличчя було яскраво-біле, і частково це був грим, а частково – череп, що де-не-де проглядав назовні.

Другий клоун стояв, притулившись до шафи. Його руки й ноги досі стирчали в різні боки, і вона подумала, що він схожий на морську зірку – але ні, нічого подібного. Він був схожий на павука. Може, павука, якому бракує кількох ніг, – і це було не дивно, адже його тіло було геть сплющене, звичайно ж, кілька частин де-не-де могли й відвалитися. І сам він був зовсім тонкий, геть розчавлений! Він озирнувся на Сьюзен, і це вже геть не було так кумедно, як вона пам’ятала. Усе його тіло було понівечене й спотворене, і щось стирчало з рота – Сьюзен гадала, що кишки.

– Триває і триває, триває і триває, – вів далі перший клоун. – Шоу має тривати!

Навіть тепер Сьюзен іще здатна була це витримати. Усе гаразд, ніч швидко мине, а вдень усе знову стане безпечним і розумним, більше не буде тіней, не буде снів. Так вона думала, аж доки не побачила третього клоуна. А тоді щільно заплющила очі.

Вона не чула нічого гучнішого за своє панічне дихання.

Вона намагалася дихати повільніше.

І тоді вже нічого не чула.

Вона притиснулася до Ґреґа, і його руки обвилися навколо неї уві сні. І вона подумала: Ґреґа вони не скривдять, Ґреґ нічого їм не зробив – наче тут могла працювати якась логіка, наче привиди клоунів дотримуються правил.

Вона відчула порух вітерцю на своєму обличчі і подумала, що це може бути подих, але він був занадто холодний для подиху – чи була це добра ознака, чи просто повітря застигло в мертвих легенях? – і було чути, як заскрипіли пружини ліжка. Але то, мабуть, просто Ґреґ перевернувся з боку на бік (хоча він не перевертався: вона так міцно притискалася до нього, що відчула б це). А потім, а потім – щось сталося з її повіками, щось потягнуло їх нагору, намагаючись розкрити їх. Не пальцями – якщо тільки пальці були тонкі й гострі, наче зубочистки, – але щось відтягувало їх, щось прагнуло, аби вона побачила. Вона розплющила очі. Вона побачила.

– Шоу має тривати, – прошепотів третій клоун.

Так близько, наче вона сиділа біля самої арени. І тоді він заплющив власні очі, але не повіками, це було б надто просто! У нього був кращий трюк. Його очі закотилися всередину черепа, а потім він глибоко вдихнув – щоки запали, туго обліпивши кістки, уся голова ніби сплющилася від зусилля. Потім він знов роздувся, сильно, і його голова розпухла знову – набухла, ніби повітряна кулька – і назовні хлинули, продираючись крізь шкіру, червоні черв’яки. Багрові, вогкі, такі раді опинитися на волі! Клоун Флік був радий теж, йому вже не боліло. Цього разу він завершив свій виступ.

Інші мертві клоуни подякували йому оплесками, і Флік приклав пальця до губ – не треба зайвого шуму, Ґреґ і досі спить! Клоуни здавалися присоромленими. Потім Флік простягнув другу руку, точнісінько як робив колись раніше, і показав пальцем на Сьюзен, ось тільки цього разу він був достатньо близько, щоб торкнутися. І