Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

він у техніка.

— Отруївся оберштурмфюрер. Зандлер оголосив п'ятихвилинний траур.

До Піхта підійшов Вайдеман.

— Чому ти мовчав у повітрі? — холодно запитав він.

— Та от рація… Гей, єфрейторе! Поклич наладчика приладів. Хай перевірить рацію!

Вайдеман, зам'явшись, запитав:

— Скажи, коли тебе збили, як тобі пощастило втекти від росіян?

— Я ж писав пояснювальну записку, командирові ескадри. Впав удалині від окопів, на землі точився бій. Сховався в березовому гаю, і там мене піймали. Кинули в кузов машини разом з оберштурмфюрером Ціммером… Машина застряла…

— Знаю. Як довго ти був у полоні?

— Та яких-небудь години дві.

— А інші дні?

— Кажу ж тобі, ховався в березовому гаю.

— Три доби?

— А що ж я повинен був робити? І вночі, і вдень ходили росіяни. Я вирішив чекати, поки фронт відкотиться.

— Ну, добре. — Вайдеман постояв з хвилину й відійшов.

«Діяти, діяти», — гарячково билась думка. Піхт побачив Гехорсмана й непомітно підійшов до нього:

— Карле, колись ти обіцяв допомогти мені…

— Обіцяв, — обізвався механік.

— Ми не повинні пустити «Штурмфогель» у небо.

— Ми неспроможні це зробити.

— Спроможні! — з наголосом промовив Пауль.

— Як?

— Підірвати!

— Неможливо! Адже це зрада!

— Зрада? Ти боїшся зрадити! Гітлерові, який убив твоїх дітей. Якщо ми знищимо дослідний «Штурмфогель», ми наблизимо час миру. Ми врятуємо тисячі людей. Ти ж маєш допуск до «Штурмфогеля»?

— А хто допоможе мені?

— Коли «Штурмфогель» сяде на заправку і Вайдеман піде, зроби так, щоб пальне потекло повз горловину бака.

Гехорсман злякано подивився на Піхта й швидко пішов до стоянки. Час трауру закінчувався, починалися польоти.

Провівши «Штурмфогель» у повітря, Гехорсман відчув у ногах таку втому, що відразу ж ліг на траву.

Від землі віяло теплом. Травинка, похитуючись, торкалася зів'ялої, зморшкуватої щоки, неначе пестила, заспокоюючи. В далекій синяві неба висіли невагомі пір'їнки хмар. Гехорсман згадав себе хлопчиськом. Батько, слюсар у майстерні по ремонту парових казанів, у вихідні дні виїжджав за місто й брав дітлахів із собою. Брати гасали по високій траві, ловили метеликів, збиваючи їх лозинами. А Карл лягав на спину, отак само, й дивився в небо. Він дивився на хмари не відриваючись, і вони малювали йому одну картину цікавішу за іншу. То з'являвся вершник, то випливали якісь дивовижні звірі, люди з довгими бородами, човни вікінгів.

«Карл виросте відчайдушним лежнем», — сміявся батько. «Ні, він стане винахідником, як Едісон і Уатт», — заперечувала мати. «Поживемо — побачимо», — відповідав, покашлюючи, батько.

Батькові вдалося відкрити свою майстерню, і в чотирнадцять років Гехорсман був уже непоганим слюсарем.

У першу світову війну він потрапив до авіаційних майстерень. Тоді літаки були тихі й ненадійні, але літали на них відчайдушні хлопці. Літали славнозвісні аси: Іммельман, Удет, Ріхтгофен, Бельке. А Герінг, тепер друга особа в імперії, був просто штафіркою…

Після війни мільйони голодних колишніх солдатів тинялися вулицями. Але Карлові пощастило. Хоч прусська королівська авіація була заборонена Версальським договором, але літаки нишком будували, і потреба в авіамеханіках була.

Карл ніколи не задумувався, що настане час, коли з літаків убиватимуть людей. Це він побачив уже в Іспанії. Але не дуже засмутився. Зрештою, смерть від вогню літака менш страшна, ніж від солдата, який цілиться в твою голову. Гітлер? Та хоч би диявол, лише б у людей була робота і їм було що їсти. Гехорсман намагався на життя дивитися безтурботно. Складності, вважав він, вигадують самі люди. Він просто спав, їв, одружився, викохував дітей… І тільки коли посивіла руда голова, коли він утратив усіх дітей на війні, коли в Росії він обпікав пальці об розпечений від морозу мотор і почув про сплюндровані міста, страти, розстріли, ґвалтування, табори, хвороби, він уперше задумався про себе й Німеччину. Він був її сином і не міг не думати про неї. А Німеччина чинила розбій у Росії і Франції, в Голландії і Австрії, на Балканах і в Африці. Слово «німець» люди промовляли як прокляття. Але серед німців він узнав Піхта, Ютту, Еріха, Хайдте… Піхт був людиною. І на фронті не раз виручав… І раптом він пропонує підірвати «Штурмфогель»…

«Ти знаєш, на що йдеш, Карле? — запитав Карл себе й кивнув. — Тебе можуть схопити й катувати…»

Невже він боїться смерті? Коли не знаєш, за що помирати, тоді погано.

Отже, Вайдеман після польоту піде пити каву. Під'їде заправник…

Травинка, похитуючись, ніжно пестила його зів'ялі, старі щоки.

Почувся свист і завивання. Вайдеман ішов на посадку. «Штурмфогель» важко опустився на шасі.

— Заправ баки, через тридцять хвилин я вилечу знову, — сказав Вайдеман, відкинувши важкий ліхтар.

— Ви йдете в їдальню? — запитав Гехорсман.

Вайдеман не відповів. Скинувши парашут і комбінезон на траву, він кілька разів присів, розминаючи тіло, й пішов до аеродромних бараків, де була їдальня.

Гехорсман викликав заправника.

Скоро приземлився й Пауль. Він квапливо вискочив з кабіни й побіг до стоянки «Штурмфогеля». Через ґратчасті ворота аеродромної огорожі він помітив машину Коссовські. Капітан показав перепустку вартовому, той козирнув і відчинив ворота. Машина під'їхала до під'їзду адміністративного будинку. Коссовські щось сказав офіцерові аеродромної охорони.

— Ти готовий допомогти, Карле? — запитав Піхт, підбігаючи до механіка.

— Так, — з трудом вимовив Гехорсман. — Зараз під'їде заправник, я відверну увагу шофера…

Краєм ока Пауль помітив, що офіцер охорони свистком підкликав групу солдат.

— Добре, Паулю, — ще раз промовив Карл.

— Я знав… Прощай… І спробуй зберегти себе до перемоги.

Солдати на чолі з Коссовські й офіцером охорони пішли до злітної смуги. На мить шлях їм перегородив гасозаправник. Машина під'їхала до «Штурмфогеля» й дуже повільно, наче знехотя почала розвертатися задом до літака. Шофер ліниво розкрив капот насоса, скинув шланги.

— Та скоріше ж! — прикрикнув Гехорсман, помітивши тривогу в очах Пауля.

Солдати вже були за якихось двісті метрів. Вони затрималися біля Вайдемана, який ішов у їдальню. Коссовські щось сказав пілотові, той оглянувся. Пауль зрозумів, що мова йшла про нього.

Гехорсман підняв шланг до горловини баків, крикнув шоферові:

— Вмикай!

Товстий струмінь пального розтікся по крилу, хлинув на землю.

Пауль швидко пішов до своєї стоянки.

Прискорили ходу й солдати з Коссовські та Вайдеманом.

Гехорсман, зміркувавши, відкликав шофера вбік, немов збираючись щось сказати йому. Вони зайшли за заправник.

Коссовські витяг пістолет, підігнав солдатів. І ось він побіг.

Пауль поставив міну на миттєвий вибух і, розмахнувшись, щосили кинув її в бік «Штурмфогеля». Вибух підпалив розлитий по землі гас. Полум'я хижо накинулося на літак.

Гехорсман і шофер, нагинаючись, кинулись геть.

Солдати з автоматів відкрили стрілянину по Паулю, який біг до свого винищувача. Завили сирени, зчинилась метушня.

— Що трапилось? Де