Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Бріджет кивнула.

— І від моєї сім’ї. Ми подумали, що у тебе, звісно, є велосипед у Вірджинії, але й тут він тобі також потрібен. Тато каже, навесні ми можемо поїхати кудись на великах, якщо бабуся погодиться. Залазь.

Я залізла на велик, але сидіння було так високо, що лише пальці торкалися педалей.

— Тато може це виправити, — сказала Бріджет.

Маркус тепер також був біля нас і милувався велосипедом.

— Здається, дзвонить телефон, — сказала бабуся.

Вона поспішила відчинити двері й зникла всередині. За кілька хвилин з’явилася зі слухавкою.

— Обрі, це до тебе.

Я злізла з велосипеда. Бріджет стрибнула вправо і скрикнула, ледь втримавши рівновагу. Маркус дав мені кольорову стрічку. Я взяла стрічку і слухавку на кухню.

— Алло?

— Привіт, дитинко. Це я.

Я сіла на стілець.

— Привіт, мамо.

— З днем народження.

— Дякую.

— Влаштували щось особливе?

— Вечірка з піцою.

Я кілька разів глибоко вдихнула, і серцебиття сповільнилося до нормального.

— Як ти?

— У мене все добре, Обрі.

— Справді добре?

— Добре.

Я обкрутила кольорову стрічку навколо пальців, намотуючи все тугіше й тугіше, а потім стягнула її і дивилася, як вона спіралькою падає на підлогу.

— У тебе все ще є робота?

— Угу.

— А що ти робиш?

— Я всього лиш допомагаю по дому.

— Ти граєшся з немовлятами?

— Так, часом. І часом говорю з їхніми мамами. Чи жінками, у яких ще не народилися малята. Деякі з них зовсім юні і їм треба з кимось поговорити.

— Ти говориш з ними?

— Так.

— Ти розповідаєш їм про мене?

— Розповідаю. Я їм розповідаю про тебе все. Яка ти розумна. Яка ти красива. Як сильно я за тобою сумую.

— Ох… Це… це важко? Бачити усіх цих немовлят?

Скидалося на те, що мама задумалася.

— Так, це важко, — визнала мама. — Спочатку я цих малят і не бачила. Я щодня приходила всього лиш на кілька годин — прибирати, готувати і закидати прання. А потім мене попросили відвозити дівчат на консультацію до лікаря.

— І ти відвозила?

— Коли я побачила, що їм це справді потрібно, стала відвозити. Я говорила з дівчатами, поки ми їхали, іноді — у приймальні лікаря. Ми говорили також по дорозі до притулку. Потім я стала приходили на довше, бо раптом виявилося, що треба купу всього зробити. Деякі дівчата шукають роботу, тож нам потрібні люди, щоб няньчитися з малюками.

Я відчула, що до горла підкочується клубок.

— Я мушу вертатися до друзів, — сказала я. — Вони чекають на мене. Торт, морозиво, ну, ти знаєш…

— І подарунки? — запитала мама. По голосу я чула, що вона усміхається.

— Так, і подарунки, — відповіла я. — Я ще не розгорнула твій.

— Піди розпакуй, — сказала вона. — Я почую, як ти розгортаєш, і вдаватиму, що я на твоїй вечірці.

Я взяла телефон зі собою в їдальню, знайшла рожевий пакунок і принесла його на кухню. Поставила на стіл, щоб розгорнути. Там були дві книжки. Одна — з великими малюнками — про життя в епоху Середньовіччя. Друга — з цупкими листками, з яких треба вирізати крихітних людей і деталі будівель, з яких можна скласти ціле середньовічне місто.

— Ти лишила тут усі свої книжки з історії, серденько, — пояснила мама. — Я подумала, що ці тобі мають сподобатися.

— Дякую, — сказала я.

Я майже забула про ту себе, яка любила дізнаватися щось нове з книжок із історії. Мама не забула.

— З днем народження. Я люблю тебе, дитинко.

— Па-па, мам, — відповіла я. — Дякую, що подзвонила.

Я поклала слухавку до того, як мама змогла сказати ще щось.

Бріджет прибігла з їдальні.

— Готова, Обрі? Ходімо!

Вона схопила мене за рукав і потягнула в іншу кімнату.

Я забула про всі дивні відчуття від розмови з мамою, коли побачила дванадцять запалених свічок на чудовому торті, який спекла для мене бабуся. Це був шоколадний торт, покритий білим кремом, на якому рожевими літерами було написано «З днем народження, Обрі!». Маркус і Бріджет одночасно