Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

почали співати вітальну пісеньку.

Я помилилася. Там було тринадцять свічок. Одна — на виріст.

~ ~ ~

Любі Бріджет і вся ваша сім’я!

Дуже-дуже-дуже дякую за велосипед. Він мені дуже подобається. Це був мій найкращий подарунок цього року. Я вже не можу дочекатися часу, коли ми зможемо разом покататися. Я знаю, що бабуся знала про ваш подарунок, бо подарувала мені шолом. Їй вдалося зберегти цю таємницю!

Дякую, що ви такі добрі до мене.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

22

Я сиділа у вітальні, обкладена книжками для реферату з літератури про американського поета Роберта Фроста. Купа книжок також була в мене на колінах, і з верхньої я робила нотатки.

— Привіт, — сказала бабуся, коли зайшла до вітальні.

— Привіт, — відповіла я.

Вона знайшла на журнальному столику пульт від телевізора і вимкнула його.

— Обрі, я хочу з тобою поговорити.

— Добре, — сказала я, не відриваючи погляду від домашнього завдання.

— Ні, мені треба знати, що ти мене справді чуєш, — заперечила бабуся.

Вона зсунула купу книжок із моїх колін, забрала олівець і поклала усе це на стіл. Потім згребла поетичні антології та біографії з дивана, додала їх до купи на столі й сіла.

Я не могла зрозуміти, наскільки серйозною мала бути розмова. Я навіть не могла визначити, бабуся була радісна чи сумна.

— Я говорила з твоєю мамою.

— Ох.

— Ми взагалі говоримо досить часто.

— Як часто?

— Кілька разів на тиждень.

— Ох, — у мене було таке відчуття, ніби ці двоє щось від мене приховують.

— Думаю, мамі справді вже краще, Обрі.

— О, так?

Бабуся зробила паузу, а потім продовжила:

— Вона хоче, щоб ти повернулася додому.

Я нічого не сказала. Я не знала, що сказати.

— І я думаю, — продовжувала бабуся, — якщо ти хочеш, то можеш їхати.

— Ти відправляєш мене назад?

— Я сказала, якщо ти хочеш. Ти можеш лишатися тут стільки, скільки хочеш, ти це знаєш. Але ж це те, до чого ви обидві прагнули, чи не так? І якщо ти готова, і мама готова, ти можеш їхати, якщо захочеш. У будь-якому випадку, я б не відправила тебе просто так. Я б поїхала з тобою і побула з вами якийсь час. А коли б ви лишилися двоє, соцпрацівник приходив би і перевіряв, чи все у вас гаразд.

Місяцями бабуся не дозволяла мені приймати жодних рішень. Вона примусила мене переїхати у Вермонт. Примусила вставати з ліжка. Примусила ходити до школи. Вона намагалася контролювати те, коли я можу побачити маму чи поговорити з нею. А тепер вона хоче, щоб я прийняла таке важливе рішення?

— Що ж, а що ти думаєш з цього приводу? — запитала я. Може, вона й це вирішить за мене.

Бабуся думала протягом кількох хвилин.

— Звичайно, я дуже за тобою сумуватиму, каченятку. Але я думаю, ти можеш зазирнути у своє серце і зрозуміти, чого ти хочеш.

Моє серце заплуталося. Усію ніч воно підстрибувало від захвату і неймовірного щастя. Я уявляла собі маму, нас обох разом. Це крутилося у моїх думках, і коли я спала, і коли лежала, прокинувшись. Я так сумувала за нею, і ось, нарешті, лишилося простягнути руку…

Інша частина мого серця була важка й темна. І примушувала мене думати про речі, про які я не хотіла думати. Таке дивне відчуття, ніби ти голодна, налякана чи самотня. Я не знала, чому в серці було місце цим відчуттям у той час, коли я мала бути щаслива.

Непросто обійняти рибку. Але я спробувала. Я обережно взяла акваріум Семмі й сіла на ліжко, обіймаючи скляні стінки. Думаю, він засоромився. Він швидко махав плавниками. Можливо, йому здавалося, що стало темніше, ніж завжди.

— Вибач, Семкінзе, — сказала я.

Я думала про Семмі.