Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

Розділ 31

Поки Алекс у лікарні, я вирішую закінчити всі незавершені справи. Мені треба поговорити з Романом. Ще один раз… Я не кажу про свої плани нікому, крім Руслана. Зараз тільки він може мені допомогти. 

Саме Руслан домовляється про зустріч і привозить мене у СІЗО в призначений день і час. Цього разу мені зовсім не страшно. Роман сидить за столом у невеличкій кімнаті, а коли бачить мене – хмуриться. Схоже, не знав, хто заявиться до нього в гості. 

Поруч зі мною охоронець про всяк випадок, хоча мені здається, що Роман не буде робити дурниць. Це не в його інтересах. 

– Знову прийшла витягувати з мене зізнання? – питає холодно і розглядає прискіпливо. 

– Цього разу я без жучків, – кажу і стаю навпроти столу. – Ти знав, що я – донька Висоцького? 

– Висоцького? – Роман явно здивований. Отже, мама йому не зізналася… – Оце так сюрприз! 

– Я говорила з ним, – продовжую. – Він сказав мені, що то був короткий роман. Мама кохала тебе і хотіла бути з тобою. 

– Вона мене зрадила! – Роман б’є кулаком по столі, а я сіпаюсь. 

– А як щодо Олега? Ти не міг не знати, що вони зі Світланою всиновили Ярослава.

– Ти й це знаєш? – фиркає. – Теж Висоцький нашепотів? 

– Це не важливо, – кажу. – Отже, це правда. 

– Світлана не могла мати дітей. Проблеми у неї були, – відповідає. 

Глибоко вдихаю, тому що в глибині душі все ще сподівалася на те, що ті документи на усиновлення – не справжні. Я так і не наважилася віддати їх Яру, хоча розумію, що треба. 

– У мене останнє питання, – кажу. – Навіщо ти підірвав автомобіль Алекса? Ти ж знав, що його в ньому немає. 

– Насправді все було трохи не так, – усміхається. – Я знав, що Яшин приїде на цей захід. Мої люди заклали вибухівку, але здетонувала вона трохи раніше, ніж треба було. Знаєш, як то кажуть – хочеш зробити щось правильно – зроби це сам. Це саме той випадок. 

– Ти був готовий вбити Алекса і його сестру… Та навіть мене! – видихаю. 

– Я не знав, що ти там будеш. Мені про це не доповіли, – відповідає. – Але якби ви всі злетіли у повітря – я б не засмутився. 

Ну ось, я почула те, що хотіла. Розумію, що немає більше сенсу говорити про щось, тому залишаю кімнату зі стійким відчуттям, що ми більше ніколи не побачимось. 

На вулиці глибоко вдихаю і намагаюсь прийняти все те, що почула. Руслан чекає мене біля автомобіля, але я не йду до нього. Бачу, як поряд паркується червоний автомобіль Сніжани, і не можу второпати, чого вона досі на ньому їздить. 

– Це ти у всьому винна! – цідить, наблизившись до мене. Вона хоче вдарити, але поряд з’являється Руслан і закриває мене собою. – У нас хочуть забрати все майно! 

– Дивно, що ще не забрали, – ціджу. – Тобі варто тримати рота на замку, якщо не хочеш опинитися там, де Роман. Ти ж знала про заміновану машину Яшина, але нікому не сказала. 

Сніжана дуже швидко закриває свого рота і блідне. Дивиться на мене з ненавистю, а тоді сідає в автомобіль і їде геть. Передумала чоловіка свого провідувати. Мабуть, поїхала збирати речі й зовсім скоро спробує покинути країну. 

– Їдемо в лікарню, – кажу Руслану, і він відчиняє для мене двері автомобіля. 

– Ти дізналася те, що хотіла? – питає. 

– Так, – киваю. – Не дарма їздила. 

Руслан залишає мене біля лікарні, а сам їде у справах. Я піднімаюсь на поверх і заходжу в палату до Алекса. Він уже не спить. Коли наші погляди зустрічаються – усміхаюсь.

– Де ти була? – питає схвильовано.

– Вирішувала деякі справи, – кажу і сідаю в крісло поруч з ним. 

– Коли ти так говориш, я починаю хвилюватися, – бурчить. 

Беру руку Алекса у свою та усміхаюсь. Навіть не віриться, що все це жахіття нарешті закінчилося. Звісно, ще багато часу треба, щоб Алекс одужав і повернувся до повноцінного життя, але він живий, і це найголовніше. 

– Я була у Романа, – вирішую зізнатись. 

– Навіщо? – невдоволено випалює. – Тебе Руслан туди возив? 

– Тільки не зганяй на нього всіх собак! – випалюю. – Руслан зробив те, про що я його попросила. 

– Алісо, що ще ти хотіла дізнатися? – видихає Алекс. 

– Поки ти спав, я дізналася багато цікавого і хотіла підтвердити або ж спростувати цю інформацію у Романа, – пояснюю. 

– І що ти дізналася? – хмуриться. 

– Швидше за все, мій біологічний батько – Висоцький. Виявляється, у нього був роман з моєю мамою, – розповідаю. 

– Несподівано, – видно, що Алексу ця новина не зайшла. Не розумію тільки чому. – Я не віддам тебе йому! Нехай подавиться землями, але ти зі мною залишишся! 

– Ти чого? – не розумію його стану. – Чекай! Ти боїшся, що Висоцький захоче мене забрати? 

– Нехай тільки спробує! – цідить. 

Не знаю чому, але мені кортить розсміятися. Алекс так відчайдушно хоче мене захистити, і виглядає це шалено мило. Не втримавшись, сідаю на край ліжка поруч з ним і нахиляюсь ближче до обличчя. Торкаюсь долонею колючої щоки, а тоді сама цілую в теплі вуста. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍