Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Розділ 26

Скрип дверей за спиною змушує здригнутися. Листя зривається, хлюпає розсипом жовтих плям у вікно.

— Женя? — здивований голос відлунює тугою. А я ж так намагалась викинути його з голови.

Але Теодору, мабуть, також не до сну. 

Повільно повертаюсь обличчям.

— Що ти тут робиш? — підходить ближче, бере в руки залишену в кріслі книжку. Уважно роздивляється палітурку.

— Читаю, — ховаю погляд.

От не хотіла його бачити, знаю, що триматись якнайдалі буде розумно, а проте десь у глибині душі радію, що знову чую його голос, відчуваю поряд.

Все тіло вібрує, кожна клітинка тягнеться до нього, наче він магніт, а я безвільна, маленька скріпка.

— «Книгу мертвих» старовініконською мовою? — підіймає брови. — Де ти її дістала? Уже багато років вона нікому не потрапляла на очі.

— Це не я… — несподівано хрипло. Прикладаю чимало зусиль, щоб струсити ману, зосередитись на роботі. — Вона сама мене знайшла і мало не вбила. — злегка посміхаюсь, незграбно намагаючись пожартувати. — Упала з полиці прямо на голову.

Але те, що книгу не так легко віднайти, дивує. Виявляється, древні рукописи теж мають своєрідні системи захисту. Чи б відшукала її я, якби не допомога стирижика…

Емерей не посміхається у відповідь на жарт. Навпаки супиться, вдивляється у мене, наче намагається перевірити, чи справді «Книга мертвих» не зашкодила.

Опускаю очі, вдаю, що уважно розглядаю власні руки, але насправді обережно спостерігаю з-під вій. І він, зрештою, плюхається в крісло і починає акуратно, мало не з благоговінням її гортати.

Тільки зараз до мене доходить, що я, можливо, ніколи більше його не побачу. Назад повернуся у свій світ, візьмуся за навчання, і знову потечуть розмірені звичні дні. А Вініконія, Теодор, хлопчики забудуться, як сон.

Мене накриває глухою тугою, немов важкою ватяною ковдрою, а серце в грудях, немов хтось повільно, по шматочках розрізає на частини. Пора собі зізнатися, що я остаточно і безповоротно закохалася. Тільки чи потрібна йому моя любов?

А як добре б було хоч на мить, хоч на секундочку відчути, що я потрібна, бажана, кохана. Відчути тепло його рук, смак губ, ніжність і ласку.

Притискаю руку до грудей, немов намагаюся вгамувати біль, що терзає душу, і розумію, що Теодор уже давно не дивиться в книжку, а буравить мене нечитабельним палаючим поглядом. Нервово ковтаю, спостерігаючи, як він повільно відкладає вбік талмуд, а потім підводиться і йде до мене.

Завмираю біля вікна, наче зайча, що втрапило у пастку. Серце калатає. Відступати нікуди. Але й не хочеться, хоча й розумію — ще мить, і ми перетнемо якусь важливу, невідворотну межу, після якої геть усе стане інакшим. Тільки це «інакшим» буде нестерпно болючим, отруйним, виснажливим. Воно травмує мене настільки сильно, що не впевнена, чи зможу повернутись до нормального життя…

— Женя, — його долоня торкається мого оголеного плеча, яке одразу ж покривається сиротами. Я й не помітила, де залишила свою шаль. — Женя...

Тихий шепіт здається оглушливим. Немов моє ім'я на його губах натискає на якийсь спусковий механізм всередині мене. Я повинна. Просто повинна відчути себе з ним, дізнатися як це, скуштувати сповна. Хоча б раз, хоча б на одну ніч побути його, для нього, а він для мене.

Підіймаю руку, проводжу пальцями по його щоці, відчуваючи ледь-ледь намічену щетину, встаю на носочки, подаюся йому на зустріч.

— Женю, я так більше не можу... — його рука обвиває мою талію, міцно притискає до себе, так, що дихання завмирає в грудях лоскітними хвильками. — Ти мені потрібна...

Накриваю його губи долонею.

— Мовчи, — ледь чутно прошу. Не бажаю слухати зайвих пояснень, виправдань, незрозумілих і непотрібних міркувань. — Не кажи більше нічого. Не смій руйнувати цей момент порожніми словами.

Прибираю руку. А за секунду його губи притискаються до моїх у відчайдушному палкому поцілунку.

Невже це насправді так? Невже справді в одному лише поцілунку можна передати всю свою і ніжність, і біль, і страх, і бажання, і голод, і любов? Думки розлітаються переляканими строкатими метеликами, а казали, що вони мають бути в животі. Ні, ці метелики в моїй голові, в моїй свідомості.

Я навіть не помічаю, як ми залишаємо бібліотеку. Відчуваю лише його гарячі долоні, що обпалюють крізь тканину тонкої сорочки, коли несе мене на руках. Тепле дихання біля губ, біля вуха, шиї. Ніжні солодкі поцілунки, що змушують тремтіти серце і бажати більшого.

Напівтемрява спальні, прохолодні простирадла з запахом лаванди, невагомі торкання, тихий шепіт... Це все, що зараз треба чути, бачити, відчувати, все, про що треба думати й у що треба вірити. Ось воно сьогодення, немає ні минулого, ні майбутнього. За дверима спальні залишилися і проблеми, і турботи, і обов'язки. Тут знімаються маски, і оголюється не тільки тіло, а й душа. На мить, на вічність ми стаємо такими як є насправді, стаємо собою, стаємо одне для одного. І більше ні для кого...

***

Косий промінь падає крізь щілину між важкими шторами. Прокреслює графітово-сіре простирадло. Торкається щоки. І розсіюється в напівтемряві кімнати.

Тру нагріту сонцем шкіру і повільно розплющую очі. Події минулої ночі спливають одна за одною, наче кадри у кіно. Примушують почервоніти. Теодор спить поруч, владно закинувши на мене руку і ногу. Дихання завмирає десь у горлі. Несвідомо прошу вищі сили, щоб він спав і далі. Не уявляю, що відчуватиму, коли наші погляди зустрінуться. Ніяковість нудотою скручується під діафрагмою. Єдина думка, яка спроможна пульсувати у напівсонному мозку — тікати!

Закусивши губу від зусиль, починаю повільно виповзати... Буквально по сантиметру зсуваю з себе важку чоловічу руку, викручуюсь з-під ноги.

Я думала, що буде легше, а виявилося навпаки. Звісно, навіть думки немає жаліти про скоєне. Я просто розумію, що такого більше не буде. Буде по-іншому, можливо з іншим... Але в тому, іншому, я буду шукати Тео, мого Тео.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍