Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ні.

         Віктор стомлено зітхнув. Йому не хотілось зараз жити на Землі.

         – Ох, а ти знаєш, що в будь-якої людини є свій шлях, неписаний в долі, чи в якогось там бога? – почав він.

         – І що?

         – Наша головна ціль в цьому житті не народити дітей, як ти це собі загадала, а перевершити себе, перевершити нашу природню сутність. Перевершення людської природи проходить через пізнавання цінності нашого життя. Я тобі скажу по правді, що цінність ця не така велика. Я бачив, як гинули люди у вогні, я бував у Бучі на початку війни, після того, що там сталось, та зрозумів, що насправді від цих людей не залишиться жодної кістки. Так в чому ж тоді сенс? В чому цінність? Оксано, ми живемо в матеріальному світі, ми бачимо його і творимо те, що нам хочеться. Я пам’ятаю, як мати вчила нас молитися, та ми ж це все забули. Це значить, що молитви ті зовсім не важливі для нас. Бога нема, а це означає, що людині усе дозволено. Однак у нас є ціль: пізнати цінність життя. Я хочу вбити Ольгу, щоб побачити, чи дійсно наше життя настільки важливе, чи ж ми все ж дурна субстанція, котрій дано лиш марно мислити. Я в неї вистрелю, й вона впаде, зовсім не відрізняючись від мішка з картоплею.

         – Як же ти можеш так казати? – схопилась Оксана. – Як ти можеш так говорити за Бога? Чому ти потім дивуєшся, що став інвалідом?

         – Блядь, я не інвалід! Скільки разів казати! Я просто помилився. Ти зараз намагаєшся мені говорити про Бога, бо думаєш, що він впливає на життя, та це не так! Ти сама обрала собі того йобаного Максима, а не Бог. Зараз би жила собі нормально – але ні, тобі ж треба дітей. Не те ти шукала в житті, Оксано. Дай мені пістолет.

         – Ти вб’єш людину.

         – Я вб’ю, бо саме такий я бачу в себе шлях. У себе, Оксано! Мені потрібно знайти вихід! Я повинен вирішити цю проблему, інакше жити мені більше не потрібно.

         – А в Ольги нема свого шляху? Вона не будує собі життя? – мітко спитала Оксана.

         – Вона шлюха! Це раз. Вона йде по нечесному шляху. Якщо в кожної людини є свій шлях, то це не звільняє її від відповідальності. Я теж готовий відповісти за вбивство. І це два.

         Коло дверей став хтось крокувати. Віктор притишеним голосом приказав:

         – Бери зброю, блядь, і неси її до мене.

         Віктор розвернув інвалідну коляску в сторону вхідних дверей. Він розраховував застрелити її впритул, як тільки вона зайде.     

         Оксана в той час взяла з-під постелі кобуру та повернулась до коридору. В дверях вже стояла Ольга. Оксана приховала кобуру за спину, стала розв’язувати петлю та дістала пістолет. Віктор розвернув голову до неї. Коридор з пітьми наповнився світлом, – хазяйка квартири клацнула вмикач. Оксана стояла в самому його кінці зі закладеними назад руками, неначе винуватий школяр.

         – Чому тут так смердить сигаретним димом? – невдоволено попитала Ольга. Їй ніхто не відповів.

         Віктор вже й не знав, чого очікувати, та інтуїтивно здогадався, що за спиною сестра тримала зброю. Одну мить він вже думав, що вона зараз сама пристрелить Ольгу.

         Тоді Віктор, ігноруючи питання Ольги, запросив її до їдальні, щоб вона там усе оглянула. Розгнівана хазяйка, тим не менш, його послухалась. Віктор кивнув Оксані, щоб та дала йому зброю. Він збирався тепер вбити її в спину. Та Оксана стояла непорушно. Він дивився на неї благально, але вона й далі не рухалась.

         Коли Ольга увійшла до квартири, то Оксана ту же мить втямила, що якщо вона зараз послухається брата, життя їхнє буквально зруйнується, й в жодного з них не залишиться варіантів, окрім як також вмерти в злиднях та соціальному приниженні, упавши на саме дно можливого людського буття. Та якщо вони потраплять на вулицю, то принаймні могли б іще заслужити жалість від оточуючих, а там, гляди, їм дадуть і притулок.

         Та найбільше тут зіграло те, як Оксана все-таки зрозуміла філософію брата. Нерідко глибокі міркування із затвердженим висновком можуть сильно вплинути на майбутні поступки. Оксана притримувалась протилежної до Віктора думки щодо цінності життя. Вона вбачила сьогодні Ольгу, – іще вчора, як їй здалося, найпідлішу в світі жінку, – проте сьогодні це вже була не жінка, і навіть не людина, а просто жива істота. Вона не стала відходити від думки про матеріальний світ, як про основу всього живого, але роль в цьому світі людини багато важливіша, ніж сказав Віктор. Життя зі самого свого початку наближається до смерті, та людина з усіх сил «хапається» за те, щоб лишитись живою. Тож хіба може будь-яка людина вбити іншу, тим часом собі бажаючи вічності? Чи здатна на це нормальна людська свідомість? Оксана занурювалась не у свої думки, а в думки Ольги, якими вони мають бути перед її смертю. Вона точно не жадала зараз померти. Тож, має бути інший вихід.

         Віктор розчаровано вдивлявся у вічі Оксани. Він не тямив, як же могла його так підло підставити людина, яку він лиш підтримував останній час. Від цього сльоза потекла по його щоці. Він більше вербально не прохав у сестри кобури. Давив тільки поглядом, та й на це сильно не розраховував, бо Оксана вже не дивилась на нього, а повернулась до спальні. Віктор опустив голову. «Коли б сказав хтось, що може умертвити мене прямо зараз, чи зробити так, щоб я не народжувався на світ взагалі, то я би подякував йому, як тільки то може раб земного існування» – сказав він про себе.