Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

моїх жилах; я знов і знов плекав у грудях мрію зайняти колись місце в цьому поїзді, щоб мчати в ньому до нового, чудесного життя...

4

Тієї зими лівенфордський клуб філософів зробив спробу пожвавити свою роботу, щоб вийти з тупика, в якому застав його Рейд. Колись це був хороший клуб, створений на взірець единбурзького Товариства резонерів. Містер Мак-Келлар, новообраний президент клубу, вирішив поновити курс публічних лекцій, якими колись цей клуб славився.

Батько вибув з його членів. Перестаравшись у намаганнях просунутись хоча б у клубі, він був забалотований на виборах і з того часу почав скупитись і на внески.

Я нічого не чув про ці лекції. Та одного разу, в кінці листопада, містер Мак-Келлар спинив мене на вулиці і, не кажучи й слова, дав запрошення. У ньому значилось:

30 листопада

приміщенні клубу філософів

відбудеться лекція

професора Марка Флемі

на тему:

«Походження малярії».

На лекцію я пішов з охотою, але у мене було таке почуття, ніби мені збиралися робити операцію, яка відкриє ще незагоєні рани. Я сидів, затиснутий з усіх боків червонопикими й товстими городянами, в яких усе кричало про добробут — і одяг, і поводження, і вигляд. Коли Мак-Келлар глянув у мій бік, я мало не покинув зал, але він не впізнав мене. А як тільки Флемінг почав читати лекцію, я забув про все на світі.

Марк Флемінг — сухорлява висока людина, років сорока, з короткими вусами й пронизливими очима — читав курс зоології в Уінтоні. В свій час він довго працював над вивченням життя риб, що мають подвійне дихання, для чого їздив на Амазонку. Сьогодні він читав про малярію і, хоч лекція його мала напівпопулярний характер, у мене дух забило від захоплення.

Почав він з виникнення хвороби, розповів про ті лиха, які вона спричиняє, розгромив неправильні теорії про неї. На білому екрані містер Флемінг показав всі стадії зростання паразита, а потім перейшов до засобів його знешкодження, навівши, як класичний приклад, історію спорудження Панамського каналу.

Коли він скінчив, я глибоко перевів дух. Мені хотілося спитати в нього дещо, та біля нього вже товпились «солідні» люди і я не міг пробитися крізь них. А він поглянув на годинник і,  посміхаючись, пішов, щоб не спізнитися на поїзд.

Ця лекція з новою силою збудила мою гарячу пристрасть до науки. Я знов розкис. Цілий тиждень ходив я після неї, як ніч, страждаючи від того, що стільки втратив. І раптом блискуча думка осяяла мене. Хоч досі такі ідеї, що виникали в моїй нещасній голові, не доживали

і  до ранку. Та це була ідея вищого гатунку — вона визрівала повільно, подібно до того, як вранці сонце розганяє нічну темряву. Захоплений, я поступово почав здійснювать її.

Наступної суботи я взяв п’ять шилінгів з получки, переодягся, загорнув деякі речі й побіг на кухню обідати.

— Швиденько, — кинув я бабуні. — Мені ще треба встигнути на поїзд. Велика справа чека на мене.

Бабуня була в кімнаті сама. Вона подала мені їжу, але чомусь не посміхнулась, як завжди, — це здивувало мене, адже тепер ми були друзі. Збираючись сісти за шитво, яким вона займалася до того, як приходив батько, що завжди спізнювався в суботу, бабуня з мовчазним і стурбованим обличчям подала мені якусь листівку.

Я заходивсь читати її, і чим далі, тим більше хмурився. Чому ці люди не дають мені спокою?.. Листівка була з штампом собору Святих Ангелів; в ній говорилось: «Прошу зайти до мене в неділю, о четвертій дня». Внизу стояв знайомий підпис:

«Дж. Дж. Рош».

Все ще хмурячись, я зім’яв листівку й сердито кинув у вогонь.

Не зводячи з мене очей, бабуня раптом запитала:

— Ти що ж, хіба не підеш?

Я вперто похитав головою.

Здавалося, шитво її дуже захопило.

— А що, коли він з’явиться сюди? Як бути тоді?

— Скажіть, що мене нема вдома, — промимрив я й почервонів.

Бабуня підвела очі, і поступово її обличчя проясніло. Посміхаючись до мене, вона сказала:

— Давай-но я добавлю тобі рагу.

Схвалення моїх дій бабунею допомогло мені опанувати себе.

Ця звістка з мого релігійного минулого, відверто кажучи, була для мене справжнім лихом. Я завжди поважав свого духівника відчував, що зараз дію недостойно. Крім того, незважаючи на мій теперішній настрій щодо релігії, іноді мені чомусь хотілося покаятись. Та зараз голова моя була забита зовсім іншим. Тому я зразу ж забув про лист і радісно побіг на станцію.

Моя ідея невпинно гнала мене вперед. В Уінтоні я був о третій і, сівши на трамвай, швидко дістався до Гілморхіллу, де знов постав передо мною завітний корпус зоофакультету, яким я милувався ще в той час, коли ми з Гевіном боролись за стипендію. Я відшукав «Лабораторію» й постукав. Ніхто не відповів. Постукав голосніше. Ні звуку. Тоді я рішуче ввійшов.

Я опинився в довгій залі, стіни якої до половини були обкладені кахлями; яскраве світло падало через високі вікна. На довгих і низьких столах рядами вишикувались мікроскопи — чудові апарати Цейса з потрійними очима-об’єктивами. Поблизу кожного стояв двоярусний штатив, заставлений пробірками і скельцями. Велика електрична центрифуга дзижчала під захисним ковпаком із дроту. Якась складна споруда, якої я ніде не бачив, стояла біля водозливів, і там щось булькало й кипіло. В далекому кінці стояла висока людина в халаті і щось робила поблизу кліток з численними морськими свинками.

Притискуючи під пахвою свій вузлик, я тихо просувався вперед. Коли я підійшов, людина здивовано спитала:

— Вам чого треба?

— Скажіть, будь ласка, чи можна мені бачити професора Флемінга?

— Його нема.

Тяжке розчарування стиснуло мені серце.

— А коли ж він буде?

-— Він не буває тут по суботах. В цей день він виїздить на дачу в Драйден і повертається аж в понеділок.

Зовсім збентежений, я закричав:

— Але ж я можу вирватись сюди лише в суботу!

Людина закінчила робити свинкам уколи і, кинувши шприца в карболку, здивовано глянула на мене.

— А може я зміг би чим вам допомогти? Я —