Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 28

Ми прийшли сюди в ранніх сутінках.

Арден передав нам форму курсантів Академії — темно-сині ряси з срібним кантом та майстерно вишитим вензелем Аркану Тіней. Моя мантія була магічно посилена — як і всі мантії — вона захищала від спеки та холоду та слугувала чимось на кшталт легкого бронезахисту. Я відстежила в сплетінні ниток завитки Щита — хтось з моїх сестер допомагав створювати цю форму. Не дивно.

Нас нічого не відрізняло від звичайних Тіней — хіба відповідного тату не було на долоні. Такі татуювання носять всі Тіні — але курсанти ще не заслужили малюнок, тому хлопці не будуть викликати підозр.

Я сумно перевела руку на чисту долоню: колись і я мала тату, яке означало, що я належу до Товариства Арканів, що маю офіційний контракт. Але зі смертю Мірабель, тату зникло, а нове я заводити не стала — боялась, що по ньому мене можуть відстежити.

— Гарно вирядились, — накапустився Фольк.

— Друже, просто розміру твого не змогли знайти, ось і довелось дати тобі найпростішу задачу…

Геп! Фольк вдарив сталевим молотом по підлозі, просто поруч з чорнявою головою Ройса, яку він якраз поклав на копицю прілого сіна. Той лише захихотів та навіть не поворухнувся — професійно.

— Ройс, Фольк, а ну перестаньте! — гаркнув Гарт. — Не час і не місце підтрунювати одне над одним. Без повного включення кожного з нас операція не пройде вдало.

Ройс підмигнув Фольку, а той наканючено сів під стінку деревʼяного сіновалу, який ми використали за сховок.

Він сперся на деревʼяну опору і здавалося, що вона зараз завалиться — так заскрипіла вся споруда. Та й взагалі було відчуття, що будівля почала дихати з нашим прибуттям: навряд чи хтось бував тут за останні десятиліття.

Колись Академія Тіней була більш… позитивним місцем. Навколо неї вирувало життя, курсанти виходили на вулиці у вихідний та гуляли вуличками навколишніх поселень. Але чим далі, тим більше Тіньовий Аркан став закриватись в своїх стінах — а села навколо Академії вимирали.

Які від старості та непотрібності, а які — від загадкових випадків, точно ніяк не повʼязаних з забороненою чорною магією.

Ось і зараз ми сиділи в деревʼяній коробці з залишками сирого сіна на вогкій землі та виглядали з-за останнього пагорба білокамʼяні мури Академії. Система підземних ходів, про яку казав Лерон, простягалась під всією Академією і тягнулась на багато кілометрів в усі сторони. Колись ці ходи використовувались для логістики та швидких пересувань, але з часом, крики з лабіринту та таємничі зникнення людей відвадили роззяв від досліджень.

Скрип.

Я обернулась на звук. Лерон довго водив руками по підлозі та шепотів щось собі під ніс — але нарешті знайшов, що шукав і з сирої землі магічним чином матеріалізувався люк, кришку якого він щойно підняв. З проходу одразу потягнуло вогкістю та прілим солодкуватим запахом…

Я знаю цей запах. Це був запах Смерті.

— Що ж… — Гарт першим взяв себе в руки та підійшов до темної дірки в землі. — Фольк, якщо ми помремо там, передасиш Бессі з Етанору, що її груди дарували мені світло в найтемніші часи.

Пролунав сміх, розганяючи загальну напругу. Я ж фиркнула. От же ж… Бабій. Перед обличчям смерті про жінок думає. Але з цією думкою прийшла й інша — про чоловіка.

Багато місяців я тікала від думок про нього. Тікала, бо боялась. Боялась, бо не розуміла. І тепер не розумію, але в момент, коли я буквально відчуваю запах смерті — я більше не хочу тікати. Тому наче зі старим ворогом, я вперше за два роки зійшлась в двобої зі спогадами про Калеба. Подумала про сірі очі, в яких розливається сталь і грають хмари. Подумала про іронічну посмішку… якою він наділив мене перед тим, як висловити бажання вбити. 

А тоді…

Подумала про те, як він пахне — шкірою і залізом. Про те, як міцно тримають його руки — і як наступного разу він триматиме мене не за шию, а за… інші, набагато більш інтимні місця.

Це нормально хотіти його. Він перший чоловік, який викликав таку бурю в моїй душі — і в моєму животі. Що ж, думаю саме це змушує мене згадувати про нього і трястись, наче від якоїсь нездорової лихоманки. Я просто його хочу. 

Але чи дійсно нормально це після всього, що між нами було? Я вже не та вісімнадцятирічна Кая у прикордонному таборі. Я змінилась. Я побачила чоловіків — кожен день бачу. Бачу, як вони ставляться до жінок та чого насправді хочуть. То ж чи хочу я, навіть якщо допустити таку можливість, хоч раз побути іграшкою в ліжку Калеба?

— Кая? Може хочеш повернутись до нас зі звідки-ти-там-літаєш?

Гарт вдумливо дивився в моє обличчя, з якого напевно зникли всі фарби.

— Ага… — погодилась. — Хочу.

***

Вогкі камʼяні коридори, покриті мохом та видряпаними арканічними рунами, здавались нескінченними. Згори ми бачили стіни, неначе на відстані витягнутої руки, а тепер годинами ходили лабіринтом з каменю та тіней. Лерон попереджав — Тіні плутали людей і навіть з найкращим Щитом — тут ми в їх владі. Все, що ми можемо зробити — захистити своє тіло та свій розум, але не своє сприйняття. Якщо Тіні хочуть, щоб ми блукали тут декілька діб — ми будемо. 

— Знайшов! — гучно прошептів Лерон. Він схилився над якимось каменем та прийнявся щось говорити собі під носа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍