Читати книгу - "Забудь-річка"

із власною племінницею, або, небогою, чи, як кажуть на Галичині, сестріницею. А це — інцест.

— Та ну тебе!

— А що ну? Точно тобі кажу.

Обличчям Степана пробігла тінь, він замислився:

— Ні, так не вийде. Тут без чарки не розібратися… Гарсон!

Поки офіціант наливав вино, Степан зосереджено малював щось пальцем на скатертині. Потім, не відпускаючи хлопця, знову одним духом вихилив келих і пальцем звелів йому повторити. Уляна дивилася на це, посміхаючись самими кутиками губів:

— Отже може вийти, що ти мені рідний дядько. Знаєш таку коломийку? Як я косив — вуйна жала, я попросив — вуйна дала, я не винен — вуйна винна, вуйна дати не повинна.

— Ти серйозно? — Степан явно отетерів від почутого.

Уляна розвела руками:

— Є такий варіант.

— Але є й інший. Що мій батько — справжній Степан Шагута, той, що пішов в УПА.

— І такий є, — кивнула Уляна. — З вірогідністю п’ятдесят відсотків.

Степан похитав головою:

— Хоча ні. Ти права. Мого батька з німецького полону взяли.

— А що, з УПА він не міг потрапити в полон? Або просто в концтабір.

— Міг. А як же тоді…

Уляна відчула, що трапляє під вплив власних аргументів. Як казала бабуся, що все життя проробила вчителькою: «пояснював, аж сам зрозумів».

— Ну а що сам батько розповідав? Хоч одним словом? Не міг же він зовсім нічого не казати?

— Казав, що контузія, нічого не пам’ятає…

— У нас в універі це називалося «закос по крєзє», тобто по психоневрології. Дуже помічний від воєнкома і прокурора, — юристи в усі часи залишаються циніками.

— Мабуть, — погодився він. — Знаєш, я в Сургуті не один такий був, у кого батьки сиділи, і фактично ніхто нічого про своїх не знав. Навіть між собою про це намагалися не говорити. Чи то боялися… Знаєш, я думаю, це у нього зі слідства залишилося: нічого не знаю, нічого не чув.

— Ну, якщо він розумний чоловік, то так і мало бути. Не буде ж він слідчому зізнаватися, що воював в УПА.

— То ти думаєш, що він все-таки з УПА?

Вона знизала плечима:

— Не знаю.

— І що далі?

— Далі треба дізнатися, ким все-таки був твій батько, — Уляна посміхнулася. — Мені подобається думка, що ми родичі, але геть не гріє ідея що ти — мамин брат.

Степан замислився на хвилину:

— Але є й простіший шлях. Генетична експертиза. У моряків ця тема популярна, бо дружини то переношують по пів-року, а то шестимісячних родять.

Уляна пирснула:

— І таке буває?

— Аякже.

— Та-а. Складно вам, морякам.

— Непросто.

Уляна раптом посерйознішала:

— Але генетична експертиза добра тільки тоді, коли морально готовий змиритися з її результатами. Ти готовий?

— Так, — по-чоловічому незворушно відповів Степан, дивлячись їй просто у очі.

— А мені, якщо чесно, треба подумати.

* * *

— Пане чотовий! — почав доповідати ройовий Кущ, пантруючи краєм ока, чи не зашпортався хтось з бійців, виконуючи команду «ставай». — Рій займається відпрацюванням бойової взаємодії.

Чотовий Шагута прискіпливо оглянув різношерсту лаву і лишився задоволеним. Звісно, на справжніх жовнірів цей десяток селян іще не тягнув, але й цивільна розхлябаність та сваволя лишилися у минулому. Люди вже зрозуміли, що найважливіше у бою — вміння діяти разом. А для цього треба перш за все навчитися простих спільних дій — шикуватися, маршувати, маневрувати у лаві. Ці вправи, що їх цивільні мають за військову тупість, вже сотні років навчають взаємодії, а отже зберігають життя і забезпечують майбутні перемоги.

— Спо-чинь! — скомандував він. І повторив вголос, щоб уся чота почула. — Усім роям! Спо-чинь!

Чотовим Степана призначили одразу, щойно пристав до Фронту української революції, адже він мав досвід війни проти німців у польській кампанії. Тут цінувався військовий вишкіл, а крім того саме за себе промовляло бажання воювати у той час, коли більшість селян приглядалася до нової влади, сподіваючись, що вона буде ліпшою за попередню нову, тобто комуністичну.

Захват від того, що совіти повтікали, букети квітів та короваї новим «визволителям», пекельний жах від злочинів, що відкрилися разом із совіцькими тюрмами, плач над закатованими та прокльони катам поволі змінялися глухим невдоволенням новими порядками, що аж надто нагадували старі. Галичину нібито оголосили самостійним «дистриктом» із власним управлінням, але з іншого боку, «дистрикт» цей був у складі Польщі, яка по-новому звалася Генеральним губернаторством, і українців у ньому навіть не називали українцями — офіційні газети вживали нейтральне визначення «місцеве населення» або й взагалі «люди у пістрявому одязі», тобто у вишиванках. Колгоспи, там де їх за два роки встигли таки організувати совіти, німці не розпустили, а просто переназвали на «ліґеншафти». Усе це, а також реквізиції продуктів та мобілізація на роботи, не могло подобатися селянам, а проте більшість людей в усьому винуватили війну і сподівалися якось перебути важкі часи.

Степан і сам перший час приглядався до влади та ховав збіжжя від «континґенту», але після того, як одного дня повернувся з лісу і застав удома заплакану Софію та стривожену матір, як почув, що за ним приходили військові, а натомість забрали слобожанського родича Ліщинських, вирішив, що приглядатися доста, а тому гайнув до лісу, не чекаючи, поки німці розберуться та повернуться по справжнього Шагуту. Викопав землянку, де пересидів кілька тижнів, навідуючись до села вночі. Мати, до нестями налякана останніми подіями, тепер боялася навіть носа поткнути на вулицю, Софія поралася з малою Марічкою, тому теж далеко з хати не виходила, отже переповідала лише те, що чула від людей. Що сусіда Мар’ян знайшов у себе німецьких предків та пішов до «селбстшуцу», тобто самооборони, то тепер ходить з пов’язкою на руці. Про те, що військова поліція поки що не верталася, а від Павла не було жодної звістки. Що в управі посадили німця та двох поляків, щоб порядкували селом. Що сусіда недобре позирає у його двір — і Степан знав, чому, бо з цим самим Мар’яном, який тепер став «фольксдойче» та представником місцевої влади, точилася стара суперечка за межу.

Ця остання обставина була чи не найнебезпечнішою. Якщо сусіда дізнається, що Степан ховається від німців — точно доповість у поліцію. Повертатися до села було небезпечно, але й далі ховатися у лісі не випадало — бо рано чи пізно люди помітять, що до Шагут вчащає