Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

– Розділ 25 –

Сьогодні Влад попередив, що затримається на роботі, тому попросив мене заїхати й забрати Даню. У вересні він уже піде до школи, тож зараз активно відвідує різні підготовчі заняття.

Я раніше закінчую роботу і їду за ним. Вчителька не ставить зайвих запитань, мабуть, Влад попередив її, що замість нього приїду я.

Даня сидить і захоплено виконує якесь завдання, але побачивши мене, одразу кидає всі справи.

– Лано, ти приїхала по мене, – він кидається до мене в обійми.

– Звичайно. Тато ще на роботі, тому сьогодні поїдемо додому разом.

– Добре, – він радісно посміхається мені.

Ми виходимо на вулицю й очікуємо, коли приїде таксі, але раптово біля нас зупиняється незнайома чорна машина, і з неї виходять двоє чоловіків жахливої зовнішності.

Я озираюся навкруги, але, як на зло, навколо жодної людини. Ситуація, що склалася, дуже сильно напружує мене.

«Тільки б не за нами».

Єдине, про що я встигаю подумати і починаю панікувати, коли бачу, як ці чоловіки прямують саме в наш бік.

– Ви маєте поїхати з нами. Сідайте в машину, – звертається до мене один із чоловіків, кинувши швидкоплинний погляд на Даню.

У мене всередині все холоне, але найбільше я боюся за Даню.

– Що... ви хто? Навіщо нам сідати в цю машину?

– Не ставте зайвих запитань, просто робіть те, що Вам кажуть, і ніхто не постраждає, – він відкриває одну частину пальта і демонструє мені зброю.

Я починаю помітно нервувати і судомно перебирати в голові варіанти порятунку, але їх, на жаль, немає. Жодного.

Вибору в мене немає, і я нахиляюся до Дані, намагаючись надати своєму обличчю спокій, хоча всередині вмираю від страху.

– Данечка, нам зараз потрібно сісти в цю машину і поїхати з цими дядьками.

– А хто вони? Це друзі тата? – він дивиться на мене, недовірливо дивлячись у бік цих незнайомців.

Як же боляче обманювати довіру дитини, але зараз це брехня на порятунок. Адже невідомо, чого можна очікувати від цих дивних людей, якщо я відмовлюся або чинитиму опір.

– Так, це татові друзі, тому не бійся. Тримай мене за руку і все буде добре.

Данечка ствердно киває, міцно стискає мою руку своєю маленькою долонькою, і ми прямуємо в бік машини, на якій приїхали ці люди.

Ми сідаємо на заднє сидіння, чоловіки розташовуються по обидва боки від нас і машина рушає з місця. У салоні перебувають ще двоє людей, один сидить на пасажирському сидінні попереду, а інший - водій.

«Якби не знала, що Реґіна у в'язниці, подумала б, що це її рук справа. А може вона найняла когось» – від цих думок у мене по спині пробігає холод.

Ми їдемо близько тридцяти хвилин. Я помічаю з вікна, що ми прямуємо на виїзд із міста. У голові проносяться жахливі картинки, куди нас можуть привезти і що зробити. Я вирішую не діставати телефон, щоб його не відібрали, і сподіваюся спробувати за першої слушної нагоди зателефонувати Владу і повідомити, що нас викрали.

Дуже скоро ми опиняємося за містом і під'їжджаємо до великого триповерхового будинку. Машина заїжджає у двір і за нами зачиняються високі ворота. Нас просять вийти з машини, і я озираюся навколо. По всій території розташовується досить багато охорони.

Хто б не був цей чоловік, який віддав наказ привезти нас сюди, але охороняють його дуже серйозно.

– Проходьте в будинок, на вас уже чекають, – біля мене лунає голос одного з охоронців.

Піднявшись сходами і переступивши поріг будинку, я бачу, як до нас назустріч виходить той самий чоловік, з яким нещодавно розмовляв Влад. А точніше, його колишній тесть, батько Марти.

– Ласкаво просимо до моєї скромної оселі. Сподіваюся, мої хлопці були ввічливі з вами.

– Що це означає? Навіщо нас сюди привезли?

Чоловік замовкає і сканує мене поглядом з голови до ніг, вочевидь не збираючись відповідати на мої запитання.

– Сьогодні ви будете моїми гостями. Прошу, – він жестом запрошує йти за ним.

Я міцніше стискаю ручку Дані, і ми прямуємо слідом за чоловіком. Ми йдемо довгим коридором поруч із цією дивною людиною, а позаду нас супроводжує його охорона.

– Куди ми йдемо? – я не витримую цієї гнітючої атмосфери.

– Скоро все побачите. Майте терпіння.

«Яке тут терпіння, коли серце калатає і готове вистрибнути будь-якої миті».

– Лано, як Ви ставитеся до морепродуктів? – він повертає голову в мій бік, при цьому продовжуючи цілеспрямовано йти вперед.

«Він навіть ім'я моє знає...».

– Нормально, а що?

– Чудово. Сьогодні на вечерю будуть саме вони.

– Ми не..., – я намагаюся заперечити, але він різким помахом долоні змушує мене замовкнути.

– Не пристойно ось так грубо відмовлятися від вечері в гостях. Адже я від чистого серця. Давайте домовимося, що Ви не будете створювати конфліктну ситуацію, і тоді всім буде добре.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍