Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 35 «Заради неї»

Емі

5 місяців потому 

 

На вулиці панує справжня зима. Мороз щипає шкіру, а ноги ковзають по кризі. Я ступаю обережно, тримаючись за поручні на сходах. До машини рухаюся зі швидкістю равлика, бо зараз мені аж ніяк не можна впасти.

Сідаю в авто й проводжу рукою по округлому животу. Донечка відразу відгукується легким поштовхом. Ми з нею вже навчилися жити в гармонії: іноді вона вередує, влаштовуючи танці посеред ночі, не даючи мені спати, але загалом моя вагітність проходить легко.

На другому місяці був токсикоз, та, на щастя, він виявився доволі лагідним. Зараз я просто насолоджуюся цими особливими моментами, відчуваючи, як моя маленька дівчинка росте всередині мене.

Я заводжу двигун, і салон поступово наповнюється приємним теплом. Вмикаю музику, щоби розвіяти тишу, й рушаю з паркування. На дорогах слизько, тому кермую обережно, міцно стискаючи руки на кермі.

Сьогодні у мене черговий візит до лікаря. Нічого незвичайного — просто плановий огляд.

Минулого місяця на УЗД я нарешті дізналася стать своєї крихітки. Хоча, якщо чесно, я й так від самого початку відчувала, що в мене буде донечка. Інтуїція? Можливо. А ще мама постійно повторювала, що моя раптова любов до полуниці, яка з’явилася під час вагітності, — явна ознака, що народиться дівчинка.

Я в такі прикмети не дуже вірю, але не можу заперечити очевидного: полуниці мені хочеться завжди. У будь-якому вигляді — свіжу, заморожену, в йогурті чи навіть просто як аромат у чаї. До вагітності я була до неї байдужа, а тепер… Усміхаюся, думаючи про це.

Під’їжджаючи до клініки, я гальмую й помічаю, що на парковці слизько. Беру сумку, акуратно виходжу з машини й майже одразу відчуваю, як підошви роз’їжджаються по кризі. Серце різко стискається. Я інстинктивно виставляю руку вперед, шукаючи опору, й ловлю рівновагу.

— Ох… — тихо видихаю, притискаючи долоню до грудей.

Донечка ніби відчуває мій переляк і відповідає легким поштовхом. Я проводжу рукою по животу, заспокоюючи її — і водночас себе.

Лікарняний коридор зустрічає мене знайомим запахом антисептика, а привітна медсестра киває, запрошуючи зайти.

Огляд проходить за звичним сценарієм: вимірювання тиску, аналізи, розмова з лікарем. Вона уважно дивиться на останні результати.

— Рівень заліза піднявся, але ще трохи нижчий за норму. Продовжуйте приймати препарати, добре харчуйтеся.

Я киваю.

— Ви — дуже відповідальна майбутня мама, — додає лікарка з усмішкою.

Я теж усміхаюся. Бо й справді кайфую від свого стану.

Після клініки їду до ресторану на обід. Замовляю салат, стейк і, звичайно ж, десерт із полуницею. Поки чекаю замовлення, переглядаю пошту та відповідаю на кілька робочих листів. Я більше не працюю на знос, як раніше. Беру проєкти, які дозволяють залишатися в тонусі, але не виснажують.

З того моменту, як я звільнилася, я жодного разу не була в офісі. Мої речі мені принесла Ліза, взамін вимагаючи пояснень. Я не планувала щось приховувати від неї. Ми добре спілкувалися на роботі, інколи зустрічалися поза офісом, і я знала, що Ліза не стане пліткувати. Тому легко їй усе розповіла. В офісі про мою вагітність знає тільки вона.

Я навмисно уникаю того району, де знаходиться офіс, щоб не натрапити на колишніх колег чи, що найгірше, на Тимофія. Не буваю біля його квартири, не заходжу в його улюблені ресторани. Боюся, що він побачить мене й зрозуміє, що вагітна я саме від нього.

Не хочу, щоб він знав. Не хочу, щоб мене знову зрадили. А ще більше — не хочу, щоб зрадили мою крихітку.

Аріна досі вважає, що я роблю помилку. Що я маю сказати йому правду. Але я не впевнена, що він залишиться. Не впевнена, що знову не прийде й не скаже: «Я маю піти».

Мені стає холодно, попри тепло в ресторані. Я опускаю погляд у чашку чаю.

Що, якби все було інакше? Що, якби він знав?

Можливо, він би зрадів, обійняв мене, запевнив, що все буде добре. А може, навпаки, подивився б тим холодним, відстороненим поглядом і сказав щось на кшталт: «Це нічого не змінює».

І від цієї думки мені стає ще холодніше.

Після обіду їду додому, трохи працюю, але відчуваю втому. Дзвонить мама.

— Привіт, мамо, — відповідаю на дзвінок, вмощуючись зручніше на дивані.

— Привіт, доню, як ти себе сьогодні почуваєш? — у її голосі звучить м’яке хвилювання.

— Чудово. Лікарка сказала, що все в межах норми.

— А як там твоя анемія? — запитує мама.

Вона завжди турбується про мене більше, ніж треба.

— Вже краще, але рівень ще трохи знижений, — відповідаю чесно.

— Ти ж не забуваєш приймати ліки?

— Звичайно, мамо, — запевняю її, хоча знаю, що це не заспокоїть її повністю.

— Це добре, — вона полегшено видихає. — А як малеча?

Я проводжу рукою по животу, відчуваючи знайомий легкий поштовх.

— Активна, як завжди, — усміхаюся.

— Ну і чудово. Вона в тебе розумничка

Я чую в маминому голосі усмішку й уявляю, як вона зараз сидить на кухні з чашкою чаю, думаючи про мене та майбутню онуку.

— Мамо, ти не хвилюйся, у мене все гаразд, — запевняю її.

— Я завжди хвилюватимуся, ти ж моя дитина.

Я лише тихо зітхаю у відповідь.

Вечірнє місто загорнуте в ковдру з вогнів і снігу. У кімнаті тепло й затишно. Я згортаюся в плед, повільно п’ю чай, вдихаючи улюблений полуничний аромат.

Донечка знову відгукується легким поштовхом, наче нагадує про себе.

Я усміхаюся.

Заради неї я впораюся з будь-чим.

 

Любі, бажаю вам гарного та продуктивного робочого тижня! 

Бонусних розділів на вихідних, на жаль, не було через велику у мене кількість роботи, але я постараюся виправитися цього тижня. Дякую, що залишаєтесь поруч і підтримуєте історію!

До зустрічі в нових розділах!✨
Бережіть себе та своїх близьких🤍

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍