Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Ян виконував пісню за піснею, і кожна пісня була як спогад, як плач, як біль і сон. Кожна торкалася її душі, залишала по собі відлуння, що не змовкне. Як залишається навічно звук моря у мушлі — так музика Яна залишається в її серці. І нехай це просто фізичне явище — РЕзонанс, та для неї це все одно моРЕ.

Вона не чекала завершення концерту. Щойно Ян сховався за лаштунками, вийшла з зали. Він завжди виходить через парадний вхід, тож там його й вирішила зачекати.

Зупинилася за метрів двадцять під ліхтарем. Дивилася на світло, згадувала. Два роки тому він теж стояв під ліхтарем навпроти її дому. Весь у світлі. Тільки тоді падав дощ, а тепер йшов сніг.

І ліхтар, і сніг, і це місто, і звуки, й ніч — все їй нагадувало про нього.

Вона відчула присутність Яна. Шкірою, серцем відчула. Він стояв на порозі, дивився на неї. Раптом широко усміхнувся, сховав руки в кишені пальта і попрямував до неї.

Стефанія теж усміхнулася, повернулася в його бік, чекала.

***

З чого починають розмову після довгої розлуки?

«Привіт, як справи?»

«Привіт, маєш гарний вигляд»?

«Привіт, ти назовсім?»

Ян дивився на Стефанію і вже знав, що всі ці запитання безглузді. Перед ним стояла щаслива, усміхнена жінка, така яскрава і наповнена життям, що він неодмінно закохався б, якби не був уже закоханий в неї. Раніше вона не була такою. Що подарувало їй стільки щастя?.. Хто?

— Ти чула? — спитав він, зупиняючись за крок. Засяяв, бо просто не міг не віддзеркалити її сяйва.

— Чула. Ти написав чудові слова до музики січня. Видно, твоє серце не померло. З мертвим серцем такого не напишеш.

Ян засміявся. Поправив комір пальто, за який почали залітати вперті сніжинки.

— Воно живе на кардіостимуляторі — твоїх віршах, з яких я пишу й пишу нові пісні. Ось так і протягнув до двадцяти дев’яти.

— Тоді... з Днем народження, Яне. Раз так, маю для тебе подарунок — ще трохи віршів.

Стефанія відкрила замочок на невеликій сумочці, що висіла через плече, і дістала звідтіля нотатник.

— Дякую.

На секунду його пальці торкнулися її пальців на обкладинці, доки брав коричневий грубенький блокнот. Чомусь саме в цей момент небо вирішило сипонути снігом густішим, ніж до цього. Стефанія підняла голову догори, глянула на білу заметіль серед чорняви вечірнього неба. Сказала:

— Якось ти сказав мені, що фа — твоя улюблена нота, бо вона є в моєму імені. Я не сказала тоді тобі, але кажу зараз: січень — мій улюблений місяць тепер, хоча до тебе я завжди ненавиділа зиму.

Ян теж подивився догори на табун сніжинок, над якими в небі ледь-ледь виднілися зірки.

— Тут трішки видно зорі. Пам'ятаєш, що я казав про зорі? — запитав тихо.

«Зорі, які ми зараз бачимо, давно померли. Але їхнє світло ще долинає до нас. Тих зірок вже немає, але ми їх ще бачимо».

— Пам’ятаю. Я думаю… Наше кохання як зорі — його вже не буде, але світло ще долинатиме.

— Стефаніє.

— Яне.

Він опустив голову і подивився в її яскраві очі, яскравіші за всі зорі на світі. Їм додавало світла і щире щастя, і трохи ностальгійних сліз, які зробили погляд вологим.

— Хто він? — прошепотів.

Вона глибоко вдихнула й раптом засміялася.

— Його звати Жан. Він француз, але давно живе в Лондоні.

— Жан? Жартуєш? — Ян теж засміявся, теж ховав вологу погляду.

— Ні! Це правда. Він на два роки старший за мене, розлучений, має сина-підлітка. — Стефанія замовкла, але побачивши, що Ян вигнув брову і чекає подробиць, додала: — Він інженер. Ми познайомилися на одному з культурних заходів, присвячених війні в Україні… Просто він працює над важливим для нас проєктом, тому зацікавився й прийшов на захід.

— Інженер… То у тебе з ним виходить проза?

Вона прикусила губу, кивнула.

— Так. Ми разом дивимося серіали і французькі комедії, подорожуємо Сполученим Королівством, сваримося, обираючи продукти в супермаркеті.

— Давно?

— Пів року.

— Тоді я… Чорт. — Він хотів щось сказати, але завадила сухість у горлі. Кахикнув в кулак, прочистив горло й додав: — Тоді я радий за тебе. Справді радий. Але за нього — більше, йому пощастило. — Ян притис до грудей її нотатник, глибоко вдихнув і знову спробував усміхнутися, хоч і вийшло неправдоподібно: — Я якось зустрів Володимира випадково у торговому центрі. З його новою дружиною. Він сказав, що ви подали заяву на розлучення ще до твого від’їзду.

— Так. Я потім приїжджала… Твій перший сольний концерт у Києві був чудовим.

— То ти була на ньому?

— Була. Я відсвяткувала свій день народження з тобою, як ти й хотів.

— Дякую… Я постараюся завжди давати у твій день народження концерти, хай навіть ти не приїдеш.

— Можливо, щоразу не вийде, але я постараюся ще бувати на твоїх концертах. Приїжджай з ними до Лондона після війни.

— Я спробую… Знаєш, а мене ж досі запитують на інтерв’ю про тебе!

— І що ти відповідаєш?

— Що в моєму серці нічого не змінилося і не зміниться.

Стефанія вперше за час розмови відвела очі, часто закліпала.

— Зміниться, Яне. Життя довге. Ніколи не знаєш, за яким поворотом чекає нове кохання.

— Я не вірю, що кохань буває так багато, як поворотів.

— Я б теж не вірила, якби не зустріла тебе. Коли ми зустрілися, я вже й не думала, що в моєму серці є ще місце для пристрасті, жаги, віддачі... Завдяки тобі я зрозуміла, які абсурдні всі ці правила про один вибір на все життя. Кохання може приходити в серце не раз, воно щоразу різне, але від того не менш гідне називатися коханням. Головне — не брехати собі й іншій людині, не триматися за те, чого більше немає.

— Немає… Немає, Стефаніє? Це ти про Володимира?

— Про нього.

— А про мене? Теж більше нічого немає? — У його голосі звучав і біль, і надія, і полегшення.

Вона втерла фалангою вказівного пальця щоку, знову подивилася йому у вічі.

— Щире кохання не минає безслідно. Воно залишає по собі тепло. І ностальгію. І ще багато чого. Я… Я ніколи не збайдужію до тебе, бо неможливо збайдужіти до того, з ким була щасливою. До того, хто став твоїм ліхтарем у беззоряну ніч.