Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Епілог. РЕзонанс

Рік по тому, тепер

— Присвячую тобі, — сказав Ян Нуар у мікрофон, і з-під його пальців випурхнула музика січня.

Рік тому після сліз на пероні він написав слова й поклав їх на мамину мелодію. Лірика про прощання й надію на нову зустріч надала музиці січня нових відтінків, але не забрала присмаків і наголосів. Він співав про кохання, і мелодія, як виявилося, була про кохання. Про любов, одну-єдину й найважливішу.

— Бо для розлук хтось вигадав перони. Для зустрічей ж потрібні поїзди. Для зуст-рі-чей пот-ріб-ні поїзди.

Слова обірвалися, а музика розтанула ще за кілька секунд.

То була лише перша пісня вечора. Далі він виконував старе й нове — хіти на слова Стефанії й пісні на власну лірику, які теж ставали популярними.

Клавіші новенького фортепіано випускали на волю мелодії, від яких глядачі завмирали з розтуленими ротами, слухали й забували про час. Краєм ока Ян слідкував за глядачами, вихоплював з зали жести, усмішки, погляди. Це була не та публіка, що рік чи пів року тому. Він не продовжив річний контракт з Романом і не уклав новий. Став вільним артистом, щоб більше не чути порад позустрічатися з якоюсь блогеркою, зробити колабу з симпатичною зіркою тіктоку чи купити готову пісню у відомого композитора. Фортепіано, сцена, вірші Стефанії й власна музика — ось і все, що йому було потрібно.

І не прогадав. Навіть виступаючи в невеликих залах, на сценах консерваторій і на приватних заходах, Ян Нуар залишався зіркою, яку всі хотіли зірвати собі. Навіть без дорогого маркетингу його пісні займали перші сходинки в чартах, а квитки на будь-який концерт розмітали в лічені хвилини, якщо на афіші було його ім'я.

— Дякую, що слухали, — сказав він у мікрофон ледь охриплим після співу голосом. — Сьогодні мій день народження, і я радий можливості провести цей вечір з вами. Дякую! Зустрінемося на наступних концертах.

Він пішов зі сцени під гучні, надривні оплески. За кулісами чекала Таня. В цьому не було як такої потреби, переконував він її не раз, але вона супроводжувала його на кожен концерт і брала на себе роботу навіть тоді, коли могла б відпочити. Таня залишалася з ним навіть після розірвання контракту з Романом. Ось і вся його постійна команда. Нова есемемниця, стилісти, звукорежисери та інші були тимчасовими.

— Я переговорила з директором залу, він хоче тут твій сольний концерт організувати у квітні, після Великодня, — розповіла Таня, щось нотуючи в телефоні. — Згоден? Домовлятися?

Ян взяв зі столика води, зволожив пересохле горло й кивнув.

— А в мене у графіку є вільні дати у квітні?

— Є. Дивися… — Вона зазирнула у календар. — Можна двадцять другого квітня… Це вівторок, якраз після Великодня. Всі квітневі вихідні в тебе зайняті. А далі травень, буде тепліше, люди обиратимуть концерти на відкритих майданчиках, тому я радила б домовлятися на двадцять друге.

Ян занурив п'ятірню у волосся, поміркував і сказав:

— Гаразд, домовляйся.

— Супер. Піду тоді виловлю директора. Ти додому?

— Угу. Бувай, гарного вечора.

Він знайшов у гримерці своє пальто, механічно перевірив, чи є в кишенях цигарки, і повільно рушив до виходу. Зі сцени доносилася пісня популярного поп-джаз-гурту, який цього разу завершував концерт. Іноді не він був хедлайнером, траплялося й таке.

На вулиці вперше сніжило після кількаденного потепління. Ян підняв обличчя догори, підставив його під лапаті сніжинки. Вийшов, як завжди, через головний вхід, але, оскільки концерт ще не закінчився, на вулиці було малолюдно. Точніше, безлюдно — концертний зал був розташований на одній з тих віддалених від центру вулиць, якими перехожі воліють без причини не гуляти в темну пору.

Ян знову плеснув по кишенях пальто, шукаючи цигарки, але одразу ж про них забув. Руки опустилися. Серце защеміло.

Його погляд впав на постать під ліхтарем за метрів двадцять. Вона стояла, піднявши лице і мружачись від яскравого світла. А тоді повернула голову і подивилася в його бік.

 

***

Стефанія зупинилася перед будівлею вокзалу, вдихнула морозне київське повітря. Повітря, від якого відвикла, хоча й приїжджала кілька разів впродовж року, щоб подихати ним і владнати інші справи.

Вона дістала смартфон і усміхнулася, побачивши повідомлення. Написала коротку відповідь, повідомила, що добралася добре і вже на місці. Потім зателефонувала Солі.

— Ти на танцях? — спитала, повільно крокуючи до метро і тягнучи за собою невеличку валізу. Можна було б узяти таксі, але зараз їй хотілося побачити більше рідного міста, рідних людей.

— Так, мам. А ти вже добралася? — відповіла захекана дочка.

Вони обмовилися кількома словами, й Соля продовжила своє тренування, а Стефанія опустилася в глибини, у самі нутрощі міста. Сідаючи у вагон метро, прочитала вчорашнє повідомлення від Володимира: «Дім у твоєму розпорядженні, ми повернемося наступної п’ятниці».

Після розлучення вони не ділили майно, не продавали дім, просто переоформили його на дочку. Звісно ж, Соля не потребувала дому в Києві зараз, але всяке могло трапитися, можливо, колись вона захоче повернутися, от тоді й вирішить, чи дозволяти батькові з новою дружиною там жити.

Вперше в житті Стефанія зібралася ночувати у власному домі в гостьовій спальні. У колишню подружню кімнату навіть не зайшла — серце трохи щеміло при думці, що на ліжку, яке вона з такою старанністю обирала, тепер спить інша. Трохи щеміло. Зовсім трохи.

Але сумувати не було часу. До концерту залишалося півтори години, а ще мусила переодягнутися.

Вона швидко сходила в душ, швидко зібралася. І не зогледілася, як сиділа там, на концерті, в останньому ряду поруч з дверима, щоб могти втекти, якщо раптом занадто душитимуть сльози.

Коли він вийшов на сцену, вона усміхнулася. Такий прекрасний. Такий її Ян. Її і вже не її.

— Присвячую тобі, — сказав він у мікрофон.

Заграла музика січня. Стефанія впізнала з першої ноти мелодію, яку він грав на піаніно в її домі в день їхнього знайомства. Її серце ніколи не забуде цієї музики.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍