Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Далі - мій чудовий порятунок! Тепер я була впевнена, що Влад вистрибнув із вікна третього поверху та закрив мене від смертельних на той час поранень своїм тілом. У наш перший раз він, не напружуючись, виламав броньовані двері, оскільки сумочка з ключами залишалася в машині.

Я не знала, чому саме зараз задумалася про це. Можливо, просто раніше голова була забита зовсім іншим.  Адже не кожен же день воскресає твій коханий в образі диявола. От тільки я не могла зрозуміти одного!

- Лізо, ти розбурхала мою охорону для того, щоб помовчати в трубку? - Владу набридло моє мовчання.

- Чому ти не позбувся мене, щойно ми познайомилися? - мимоволі вирвалося запитання, - Адже міг же запросто промити мізки, щоб я відстала від тебе.

- Не знаю! Не думав про це!

- А про що ти думав? - я відразу переключилася.

- Про твоє неймовірне нахабство! - усміхнувся Влад, - Лізо, давай поговоримо коли я повернуся. Я зараз зайнятий!

- Зрозуміло…

Імовірність того, що він покладе слухавку, змусила мене пригадати навіщо, власне, я дзвоню.

- Владе, почекай! Мій батько... - і знову замовкла, гарячково добираючи слова.

- Твій батько..., - із важким зітханням повторив Влад, підбадьорюючи мене на подальше продовження.

- Він дуже сильно переживає. Ти не міг би.... - Чорт, просити в нього будь-що виявилося не так вже й просто, - Будь ласка..., я не хочу, щоб він нервував... через мене. Ти не міг би…

- Добре! - легко поступився він, розуміючи, куди я хилю.

- А це не небезпечно для його здоров'я? З ним все буде гаразд?

- Так, маленька, з ним все буде гаразд! Я просто злегка підкоригую йому пам'ять.

- Зрозуміло..., - знову по-ідіотськи протягнула я, зависаючи від його лагідного й такого знайомого "маленька".

- Цікаво ти висловлюєш свою вдячність! – іронічно прокоментував Влад.

Утриматися від докору було вище моїх сил:

- А за що тобі дякувати? Адже ти сам усе почав! Я не просила мене викрадати! - стовідсоткову ймовірність моєї смерті, якби він вчинив інакше, я безсоромно проігнорувала.

- Маленька моя, саме ти мене вибрала! Тож тепер не засуджуй за закономірні наслідки! - видав він.

- І як це розуміти? - якась дивна в нього логіка!

- Поговоримо, коли повернуся! Дочекайся мене тільки. За батька не хвилюйся, я все владнаю, - сказав він та відключився.

У повному замішанні я повернула телефон мисливцеві та спробувала заспокоїтися. Набридло постійно аналізувати слова та вчинки Влада. Досить! Будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження! Головне, що батько перестане турбуватися про мене. Решту - переживемо! Не вперше! Весело підморгнувши солдатику, я вирушила бродити островом, просто насолоджуючись навколишньою красою.

Щоправда, надовго мого позитивного настрою не вистачило. Тривожила майбутня розмова. Щоб відволіктися, я повернулася в кімнату та ввімкнула телевізор.

Час, знущаючись, уявив себе черепахою. Я встигла по три рази проклацати неймовірну кількість каналів, зустріти на балконі неймовірної краси захід сонця, намотати енну кількість знаків нескінченності двома суміжними кімнатами та, плюнувши на все, завалитися, як була в одязі, спати.

Розбудив мене шум вертольота. На годиннику була пів на третю ночі. І чим цікаво ми були зайняті до такого часу? А, точніше, ким? Дідько, не про те думаю... не про те! Але придушити ревнощі, що спалахнули, мені не вдалося, та я продовжувала нерухомо лежати на ліжку, вдаючи сплячу. Не потрібно нам зараз розмовляти! Не хочу! Краще завтра або післязавтра, або...

"Зараз!!!" - подумки застогнала я, коли скрипнули вхідні двері, сповіщаючи про пізнього візитера. Я одразу напружилася в очікуванні, повторюючи про себе наче заведена: "піди, піди, піди...". Моє внутрішнє благання не мало належного ефекту - поруч відчутно прогнулося ліжко під вагою чужої ваги.

- Лізо! - покликав Влад, не роблячи жодних спроб доторкнутися до мене.

Невже не зрозуміло, що я сплю та прокидатися не збираюся?

- Я знаю, що ти не спиш!

- І що, мені тепер тобі пам'ятник поставити? - рявкнула я.

Вкотре уїдливість послужила мені захисним фактором.

- Лізо, не треба! Я тобі не ворог! – зітхнув він втомлено.

- Ага! І напередодні не ти віддав наказ мене розчленувати?!

- Була справа! - не став він виправдовуватися.

Страху перед ним нікуди не зник, але підсвідомо я була впевнена, що він не заподіє мені фізичної шкоди. Та й за душевний спокій побоювання вирували, тому й ухилялася від розмови.

- Ти з батьком поговорив? - обірвала я слизьку тему.

- Так! Усе гаразд.

- Ну, тоді дякую та на добраніч! - попрощалася я, так і не обернувшись до нього.

Влад натяку не зрозумів, навпаки простягнув руку та почав перебирати моє розкидане по подушці волосся. Сил відштовхнути його не було.