Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Чи вірю я, що це справді могла зробити Яна? Я б повірив, якби вона спалила будинок Ігоря. Але не заправки. Як вона могла дістатися хоч до найближчої з них? Це не менше чотирьох кварталів від їхнього дому. Яна не вміє водити автівку. І навряд чи вона знову викликала таксі. До речі, було б непогано знайти того таксиста, який возив її в Супрунівку, та я не маю жодного уявлення, як це зробити. Яна не залишила опису машини, та й про зовнішність водія лише кілька слів. Обдзвонювати всі служби таксі Полтави, шукати, звідки був виклик машини до Супрунівки – можна, звичайно. І я починав це робити. Але в п’яти з них мені сказали, що не розголошують таку інформацію. Далі я перестав витрачати на це час. Та й таксист – ну що важливого він міг би додати до написаного сестрою? 

Те, що вона хоч частково описала події того вечора, як на мене, свідчить на її користь. Бо якби вона була зайнята підривними операціями, звідки у неї взявся б час сидіти й писати, дуже детально описувати все, що вона почула, побачила, сказала? Може, таким чином вона заспокоювала себе, і саме це вберегло її від нервового зриву. Або не вберегло. Блокнот ми знайшли в її квартирі – отже, вона була там того вечора. Вже після сварки з Ігорем. 

Якщо припустити, хоча б припустити, я не кажу про цілком повірити, що Яна справді бачила якихось привидів, то варто зосередитись саме на цьому. Тим більше, що Ігор теж про них згадував, хоч і дуже нечітко. Так, його слова ніхто не сприйняв всерйоз, бо він уже офіційно психічно хворий (який там точно йому діагноз поставили – не знаю). Артем – людина з цілком здоровою психікою й холодним розумом – без цього у його справі ніяк, не сказав мені нічого конкретного про Мертву дівчинку. Я так і не зрозумів, бачив він її чи ні. Але Ольга, начебто відьма, її не бачила. Хоч вона підтверджує все про шабаш у ніч Самайну, на якому вони були рік тому. 

Мені хочеться вірити не лише у Мертву дівчинку, а й у те, що наша з Романом мама не зникла зовсім з цього світу, що вона справді була на моєму весіллі. Може, і я по смерті опинюся в Таборі. Хоча, хто його зна, за якими критеріями туди проходять відбір. Бо щось я не вичитав, аби там була наша спільна з Яною бабуся. Чомусь мені здається, що й тітка Віра туди не потрапить. І Роман теж. Хоча б тому, що вони реалісти, моралісти й скептики. А от мама завжли вірила у надприродне. В неї були амулети з травами для притягування удачі. Не можу достеменно казати про удачу, та чоловіків вона приваблювала. Та й жили ми не бідно. Мама добре заробляла – вона працювала гінекологом у приватній клініці. Можливо, не всі знають, особливо чоловіки, тому скажу, щоб було зрозуміло – гінеколог-приватник отримує не менше за стоматолога-приватника. Взагалі-то, доки мама була жива, ми з братом точно не уявляли собі, чим займаються гінекологи. Для нас вистачало пояснення, що вона лікує жінок. 

На мій погляд, Яна зобразила Лізу й Віру як двох анітрохи не схожих між собою людей. Але схожість у них була щонайменше одна – потяг до травництва. Тільки якщо мама збирала рослини сама й розвішувала на кухні десятками духмяних букетиків, то її сестра не любила ходити луками та лісами, вона купувала коробочки з уже висушеним зіллям в аптеці. Тільки в аптеці, жодних замовлень через інтернет. І навіть коли я показував їй сайт, де трави того ж виробника можна купити на третину дешевше, вона говорила, що їй не шкода трохи переплатити задля добробуту її улюбленої аптеки. 

Мама робила з травами чаї, амулетики (для нас із Русланом теж), обереги для дому, для машини, для свого гінекологічного кабінету. Вона ніколи не продавала щось зі своїх виробів, хоч іноді в неї виходили доволі симпатичні речі. Тітка Віра використовувала трави лише для безумовно потрібних речей: мило, шампуні, лосьйони, креми – вона робила їх власноруч на нашій кухні. Для неї це було не лише хобі, а й бізнес – продавала знайомим і знайомим знайомих. Коли я запропонував їй створити інтернет-магазин чи хоча б групу у соцмережі для просування товару, вона запевнила, що не варто витрачати на це часу, в неї і в місті чимало клієнтів, та й з більшим обсягом виробництва їй не впоратися.  

У наших з Яною мам були схожі очі, тільки в тітки Віри на відтінок темніші. Вони були одного зросту й практично однакової статури. Лише колір волосся суттєво відрізняв їх одна від одної. А ще в тітки Віри дуже чіткі темні брови, а в мами були точнісінько такі, як у Яни – насичено руді. Нам же з братом дістався найгірший варіант – світлі, ледь помітні.

Якщо чесно, впевненість у тому, що ми знайдемо сестру, в мене тане з кожним днем. Та якщо вона у тому своєму «кращому місці», може, й не треба її шукати?