Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Де краще місце для вогню? (від Руслана)

«Врятуй мене», − кому вона це писала? Якби тільки я міг знайти відповідь, то, напевне, і саму Яну розшукав би. Вона жива, я в цьому переконаний. Я відчуваю це. Вона – моя сестра, хай і двоюрідна, але ми досить міцно пов’язані. Тітка Віра теж навіть не сумнівається, що Яна жива. Нас таких десятеро: я, брат, тітка, шестеро дівчат із танців та Артем, хлопець Ольги. Ні, щодо останнього я не цілком упевнений. 

Я зробив для Артема ксерокопію записів Яни, попросив перечитати їх і сказати, що він про все це думає. Позавчора він дочитав і ми поговорили. Ми вдвох, без Романа. Артем попросив не говорити йому про нашу зустріч. Роман – скептик, він не вірить у щось надприродне. Пояснити найнелогічніші речі за допомогою логіки, навіть якщо вона – ну, дуже притягнута за вуха – це його бачення світу. Я таким не переймаюся. Так, привиди раніше ніколи не вписувалися до мого світогляду, але в мене й причин не було їх туди вписувати. Хай я сам ніколи їх не бачив (і радий, що не бачив), але якщо вже Яна писала про них так багато, чому б мені не повірити? І якщо прийняти це, Яну справді можна буде знайти. Тільки здається мені, що вона не хоче бути знайденою. 

 

Насправді не привиди в її записах мене вразили найбільше, а історія Ігоря. Та його темна історія, про яку ніхто з нас не знав, та й запідозрити нічого подібного не міг щодо такого солідного чоловіка. Яна зустрічалася лише з двома чоловіками за життя, але ці двоє були не абиким. Вони дуже різнилися, та обоє були вродливими. Можливо, я оцінюю їхню зовнішність не так, як це робили б дівчата, але «вродливі» − це те єдине, що мені спадає на думку, коли я згадую одного й іншого. Вони мали правильні пропорції обличчя й тіла. Просто таки генетична досконалість зовнішності. От тільки де вони тепер з цією досконалістю? Один в могилі, інший – у психіатричній лікарні. До речі, той, що в лікарні, теж щось говорив про привидів. Але я бачив це лише на записі телевізійників, які злетілися на згарище заправки під Мачухами. Там тільки кілька нечітких слів. Потім його забрали на Шведську. Нас до нього не пускають. Не лише персонал лікарні, але і його батьки. Вони чітко дали зрозуміти, що не хочуть, аби хтось зі знайомих Яни наближався до нього. 

Мені вдалося поговорити з пані Владиславою – бабусею Ігоря. Їй я теж показував записи Яни, лише ту частину, що стосувалася розмови в її домі. І ще останні слова сестри – ті, де вона просить урятувати її.

«Це точно писалося не йому», − одразу сказала пані Влада, прочитавши їх. А коли перечитала про свого онука, додала: «З усього цього, та й з того, що чула від Ігоря, скажу тобі, що вона його не любила. Не знаю, чому їй заманулося жити саме з ним, але точно не з любові».

Коли я спитав, чи все написане про Ігоря є правдою, вона без найменшої паузи ствердно кивнула. А потім сказала:

«Та я ніколи не підтверджу цього в суді».

«До суду не дійде, − запевнив я. – Покарань для Ігоря й так забагато».

Тепер я знаю, що він точно вбивця. Можливо, через якісь свої особливі розлади психіки, але він дійсно вбив двох людей. І грабував покинуті будинки у зоні АТО. За ним багато гріхів, та мені його шкода. Він пережив чимало жахливих подій, зміг залишити кошмари минулого позаду й будувати нове життя. Мені здається, він справді любив мою сестру. І я згоден з пані Владою у тому, що це було й близько невзаємно. Чому ж тоді вона була з ним? Щоб не жити самій? Щоб випробувати свій «дар»? Чесно, не так мене дивує увесь той опис її «дару», та й голі відьми на шабаші – це таки не оригінально, порівняно з тим фактом, що вона ні з ким не спала до своїх двадцяти трьох (!) років. 

Поліцейські вважають, що вибухи на заправках – справа рук Ігоря. І той факт, що він жодним чином не постраждав – у нього нема й найменшого опіку, – для них є доказом його провини. Це зручна версія, бо Ігор, на відміну від Яни, нікуди не подівся. Його знайшли на місці останнього вибуху. Він не міг сказати нічого зв’язного. А зараз, за словами пані Влади, взагалі мовчить. Ідеальний звинувачуваний. Тому йому приписують тепер ще й убивство Яни, тіло якої він десь надійно заховав. Перші днів чотири після вибухів поліцейські з собаками прочісували дім та двір Ігоря, околиці міста, але все даремно. Хоча ні, не зовсім. У якійсь приміській посадці таки знайшли труп, але чоловічий. Він був увесь занесений снігом. Спочатку, ясна річ, вирішили, що то якийсь алкоголік замерз. Та розтин показав, що в чоловіка стався інсульт. Він пролежав під снігом щонайменше тиждень, завдяки постійним морозам тіло навіть не почало розкладатися. Потім виявилося, що заяву про зникнення цього чоловіка його родина подала десять днів тому. Місцеві ЗМІ так довго смакували цю історію, що навіть я запам’ятав усі подробиці. 

Після одного знайденого тіла поліція, мабуть, стомилася і чомусь припинила подальші пошуки. Ні, вони не закрили справу. Не змогли б за всього бажання так просто її закрити. Хтось там у них просто ухвалив рішення, що як Ігоря трохи підлікують, у нього можна буде вивідати, що він зробив із Яною. 

Ми з Романом та Ліною ведемо власне розслідування. Дівчата з гурту теж допомагають як можуть. Кожен з нас уже перечитав записи Яни, і всі гуртом вирішили – не показувати їх поліцейським. Її б просто заочно визнали божевільною. Гадаю, що й вибухи приписали б теж їй. А це ж не просто собі вогняні шоу. Загалом на тих чотирьох заправках загинуло семеро людей – працівники й один клієнт, який посеред ночі вирішив заповнити бак паливом на одній із приречених заправок. А може, він просто зупинився, аби сходити там до вбиральні чи купити цигарок. Про це вже ніхто й ніколи не дізнається.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍