Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

14.1

На щастя, тут була лише одна дорога, і це тішило. Йшли чарівники, здавалося, довго, але виявилося всього хвилин п'ять.

— Тобі не здається, що ми спускаємось?

Так було насправді — тунель ішов униз. Андрій уже вирішив повернути назад, як попереду з'явилося синє світло.

Тунель закінчився, і вони опинились у підземному гроті, де протікала річка. Вона надавала стінам яскраво-синього кольору. У друзів від побаченого перехопило подих. Тут було дуже гарно. Їхні голоси луною проходили по печері. Сталактити та сталагміти переливались, як дорогоцінні каміння.

Діти пройшли трохи вперед. Водна гладь нагадувала дзеркало.

— Ай! — Раптом скрикнула Лера. — Ти чого щипаєшся?!

— Я тебе не чіпаю! — пирхнув Андрій і наступної миті теж скрикнув. — Ти чого?!

— Це не я… — тіло вкрилося сиротами.

Відчувши чиюсь присутність, Андрій затамував подих. Якийсь час нічого не відбувалося. Підлітки стояли, кидаючи один на одного налякані погляди. Андрій навіть не намагався приховати страх, він згадав рядки з вірша в Лериній книжці. 

 Раптом щось із силою штовхнуло їх у воду.

— Давай повернемося! — виринувши, попросила Лера. Вода виявилася несподівано солоною. — Андрію…

Але хлопчик її ніби не чув. Обернувшись, вона побачила, що він щось розглядає у воді.

— Ти бачила? — сказав він і пірнув.

Набравши в легені більше повітря, Лера пірнула слідом, і перед її поглядом постало дивовижне видовище — на дні росли корали.

Трохи далі  була прозора стіна з якогось невідомого матеріалу. Андрій спробував розглянути, що було за стіною. За нею з’явився чийсь силует. Коли щось наблизилося, друзі ледь не розкрили рота з подиву. Це була дівчина з довгим сріблястим хвостом — русалка.

Підняте довге русяве волосся спускалося товстими локонами, зачіску підтримувала корона з червоних коралів. Русалка уважно стежила за дітьми своїми мигдалеподібними, блакитними очима. Тряхнувши головою, вона раптом замахала руками. Діти дивилися на неї та не розуміли, що вона хоче сказати. Помітивши це, русалка зупинилася, скинула руку у бік каменя та кивнула.

Лера спробувала простежити за її поглядом. На гладкому камені було написано щось, і, мабуть, про це хотіла сказати русалка.

Дівчинка потягла Андрія за руку, щоби привернути його увагу. Повітря залишалося дуже мало, вони були під водою вже понад тридцять секунд.

 Світло за стіною падало саме на напис.

Як другу розкриєш загадку мою

Дізнаєшся чому послання шифрую.

Я хочу заплутати, щоб збився зі шляху.

Тікай же скоріш, бо помреш з переляку.

 

Духи води не знають пощади,

Вбити тебе вони будуть раді.

За боягузтво, за слабкість, за силу свою.

Ти камінь залиш, слухай пісню мою.

 

Ті хто бережуть таємницю в підземному гроті,

Вони повернуть праворуч на повороті.

Ліворуч, праворуч не уникнеш біди,

Сухим не вийти тобі із води.

Опинившись на поверхні, вони змогли нарешті вдихнути повітря.

— Ти бачив?

— Вода! — тримаючи голову над озером, вигукнув Андрій. Його очі сяяли від передчуття.

— І? — Лері зовсім не подобалося те, що вона прочитала.

— Потрібно спуститися ще раз і пошукати камінь!

— А як же духи? Чому ти думаєш, що він саме тут, а не за тією стіною?

— Інтуїція. Я, здається, починаю розуміти віршик із твоєї книжки! — вдихнувши більше повітря, Андрій зник під водою.

Лера й так уже була мокра. Відкинувши з обличчя мокре пасмо, вона пірнула слідом. Андрій довго порався біля коралів. Раптом пролунав хрускіт. Дівчинка одразу повернула на нього голову. Виявилося, що Андрій зачепив ногою один із коралів, і той шматок відвалився. З тріщини, що утворилася, пробивалося слабке світло. Опустивши туди руку, хлопчик витягнув синій камінь. Якби під водою можна було кричати, він неодмінно це зробив би.

Вода помітно похолола. Лера нервово стала озиратися. Поруч із ними щось було. Вони зовсім забули про тих, хто штовхнув їх у воду.

Друзі зробили ривок угору, але щось ударило їх у груди, відкинувши назад. Від сильного удару під дих хлопчик ледь не склався навпіл, але рука дивом не випустила камінь.

Духи води повністю зливалися зі своєю стихією, але їхні слизькі тіла були відчутні. А ще їх було чути. Повітря в легенях майже не лишилося. Побачивши, що однокурсниця перестала відбиватися і пішла на дно, хлопчик злякався. Йому не хотілося, щоб вона потонула.

Пнувши щось ногою, Андрій схопив Леру за руку і якнайшвидше поплив до підводного тунелю, бо прохід, звідки вони прийшли, був перекритий. Погоні чомусь не було. Але це не означало, що духи пішли, вони могли бути десь поруч і вичікувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍