Читати книгу - "Медлевінґери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оце моя! — гордо заявив він. — Я тільки ще не дістав мого слова.
Йоганнес придивився до тієї пряжки й засміявся.
— Це фібула? — запитав, перехилившись через стіл. — Оця штучка? А я думав весь час… — Тут він наморщив лоба. — Я вже раз бачив щось подібне, — повільно промовив. — Цілком певен, що бачив. Трохи наче й не така вона була, але дуже схожа. Я цілком певен.
Нісс і Моа навіть перестали їсти.
— Де? — схвильовано вигукнула дівчинка.
Йоганнес знизав плечима.
— Тільки виглядала та якось інакше… — промимрив він.
— Ти що, не розумієш? — нетерпляче завовтузився Нісс. — Якщо ти тут, нагорі, бачив нашу фібулу…
— …то вона може належати тільки Антакові або Ведурові! — доказала Моа. — Невже ти й досі не втямив?
Йоганнес повільно кивнув.
— Сили небесні! — вигукнув він. — То ми їх швиденько й знайдемо! Тільки треба мені пригадати…
— Будь ласка! — заблагав Нісс. — Напруж свою пам’ять!
Господар відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Йому згадався Країдлінґ біля дошки… Кевін у тунелі і в шкільному туалеті… Покашиїнський у підвалі…
— Нічого! — оголосив нарешті. — Геть нічого.
Тоді розплющив очі й покопирсався у підливі під своєю локшиною.
— Пригадувати найкраще, коли зовсім не думаєш про потрібну річ, — сказав хлопчик. — Так стверджує Брітта. Тоді мозок сам шукає потрібне, і якоїсь миті — гоп! Спогад випливає на поверхню…
Нісс недовірливо подивився на нього.
— Ви повинні мене відволікати! — узявся повчати Йоганнес. — Аби мій мозок міг тишком-нишком попрацювати над цією загадкою. Розповідайте мені далі про фібулу та про слово!
Моа набрала повні груди повітря.
— Отже, — почала вона, — у нас кожен одержує на свій Великий День свою фібулу від короля, а від батьків — своє слово. Хлопець — від батька, дівчина — від матері, зрозумів? І разом вони, фібула й слово, надають новому дорослому його — чи її — чарівної сили.
— Надавали колись, — виправив Нісс і любовно погладив свою фібулу. — Як ми ще жили нагорі, у світі людей.
— Надавали колись, — повторила Моа. — Принаймні таке розповідається у казках та переказах. Кому яка дістанеться сила, ніхто не міг того знати заздалегідь, а нині вже ніхто, вважай, і не пригадує, які мали ми колись таємні сили.
— Хіба що хранитель історії щось іще знає, — припустив Нісс.
Моа відмахнулася.
— І тому це, цілком природно, могло би статися, — договорила вона. — Якби Нісс отримав заодно й своє слово. Але ж він його ще не має!
— Тобто Нісс міг би ставати невидимим? — з шанобливим трепетом прошепотів Йоганнес.
Моа невпевнено подивилася на Нісса.
— Чом би й ні? — припустила дівчинка. — Він-бо нині знову перебуває у світі людей, як і давні медлевінґери, коли всі вони були наділені своїми таємними-чарівними силами. Зрештою, ми, лі-феї, вміємо ж і досі літати, а це теж не зовсім нормально.
— Але ж він не отримав іще свого слова, — нагадав Йоганнес. — Тому нічого у нього не вийде.
— І не могло нічого вийти! — розлючено викрикнув Нісс. — Бо взагалі нічого такого не буває! Не був я невидимий! І до того ж ніколи й ніде не говорилося про саме таку таємну силу, в жодній казці!
— Якщо ти не помиляєшся! — прошепотіла Моа й перелякано витріщилася на спорожнілий простір біля Ніссової тарілки.
— Тільки не Торіл! — прошепотів Антак. — Не мій син!
Ведур щосили загупав у двері. Хоча вже давно не сподівався, що хтось їх може почути.
— Ми повинні переконати його, що нам треба повернути наші фібули, — прошепотів він. — Чуєш, Антаку? Коли б нам повернути наші таємні сили…
— І що тоді? — з гіркотою відказав Антак. — Навіщо вони нам тут? Поміркуй сам!
— Якби моя сила діяла і на людей! — вигукнув Ведур. — Якби я міг робити людей крихітними…
— Ти цього не можеш, — сказав Антак. — І сам це знаєш! А якщо я викличу дощ, то наш повелитель тільки розгнівається. Тепер наші таємні сили ніскілечки нам не допоможуть.
Ведур приклав вухо до дверей. Зовні панувала все та сама тиша.
24Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Медлевінґери», після закриття браузера.