Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

з качкою під вишневим соусом і пляшка каберне совіньйон, у моїй голові нарешті склалися докупи розрізнені частинки головоломки, якою був Хуліан Браво. Рік за роком я отримувала сигнали, докази, підтвердження, але не хотіла бачити очевидного, бо це означало визнати, що я є спільницею. Я згадала свою нещасну доньку, її трагічне життя, наркотики, бідність, проституцію, Джо Санторо, убитого одним пострілом у потилицю, її страх перед батьком, схожий на той, який відчував і Хуан Мартін. Я згадала також свій страх, минулі побої та приниження, тих звіроподібних типів з мафії, агентів ЦРУ, пачки банкнот і зброю, його зв’язки з диктатурою. Як я могла дозволити, щоб усе це сталося?

Хуліан знав, яка доля спіткала Торіто, знав це увесь час, так само, як знав, що Хуан Мартін знайшов прихисток в Аргентині, і приховував це від мене понад чотири роки. Я не можу довести, що він був винен у смерті Торіто, але можливо, він доніс на нього, аби позбутися його, щойно той доправив нашого сина в безпечне місце. Ліпше було позбутися свідків. У кожному разі він знав, що його останки лежать у печері, і знав також, що там є інші тіла.

Тими днями Хуан Мартін прислав мені англійський переклад докладного репортажу про Колонію Есперанса, який було опубліковано в Німеччині і передруковано в Європі.

— Мій тато здійснює спеціальні рейси для цих людей, правда? — запитав він.

Згідно з тим репортажем, то була не райська рільницька громада, як ми думали, а герметичне укриття іммігрантів, які приїхали в пошуках утопії, а опинились під повним контролем психопата, який нав’язував пекельну дисципліну понад двом сотням людей в його володінні, багато з яких були дітьми та підлітками. Ніхто не міг ні в’їхати, ні виїхати без його дозволу, колоністи діставали воєнізований вишкіл, зазнавали фізичного і сексуального насильства. Один з них, якому вдалося звідти вибратись і виїхати з країни, аби дати свідчення в Німеччині, розповів, що з часу військового перевороту колонія зробилася центром тортур і знищення опонентів влади. У нашій країні нічого про це не знали, цензура цього не допустила.

Для перевезення в’язнів диктатури в колонії була злітно­-посадкова смуга для приватних літаків і військових гвинтокрилів. Зв’язок Хуліана з Колонією Есперанса розкрився мені з незаперечною ясністю, і я зрозуміла, чому він був так добре поінформований і мав такі зв’язки: «Операція Кондор», його співпраця із ЦРУ і диктатурою.

— Мій тато здатний на що завгодно, — казали мої діти.

Девізом Хуліана Браво було те, що мета виправдовує засоби. Він застосовував найсумнівніші засоби, щоб абсолютно безкарно досягати своїх цілей. Він сам оголосив себе невразливим, нездоланним, вільним від обмежень інших смертних; дотримувався лише тих правил, які були йому на руку, бо закони створюють можновладці, аби контролювати усіх решта. Настала мить і мені застосувати його аксіому: його кінець виправдовував мої засоби.

Наступного дня після тієї промовистої вечері я сіла в літак, який летів у Маямі, щоб поговорити із Сораїдою Абреу до того, як повернеться Хуліан. Час від часу ми контактували, і я знала, що кохання, яке вона відчувала до нього, потроху згасає. Як і в попередні рази, я чекала її в барі готелю «Фонтенбло», який дістав друге життя після того, як його відремонтували. Сораїді було ледь за сорок і вона залишалася обличчям рому «Борікуа» — з тими самими викличними стегнами, ногами хористки і пишними персами. Вона прийшла вбрана в літню жовту туніку, яка була б доречнішою для пляжу. Ми обійнялися із сердечністю, яка народжується зі спільного гіркого досвіду: вона також втратила всі ілюзії щодо Хуліана. Зняла затемнені окуляри, і я помітила на її обличчі роки: пластична хірургія натягнула їй шкіру, не прибравши вираз утоми.

Ми розповіли одна одній про наше життя-буття. Вона, як і раніше, виконувала роль секретарки, бухгалтерки, економки, коханки і повірниці Хуліана Браво. Улягла його наполяганням перев’язати собі маткові труби — так само, як це зробила я, — бо він хотів мати певність, що не приведе на цей світ більше дітей. Мабуть, Сораїда завжди шкодуватиме, що зреклася материнства через кохання до цього чоловіка. Коли вона мені про це розповіла, я запитала себе, від скількох жінок Хуліан вимагав цього, аби не морочитися з презервативом.

— Я у нього прислуга на все, — сказала мені Сораїда гірким тоном.

— Він добре тобі платить...

— Гроші не компенсують сваволі. Я не маю життя поза ним, він ревнивий. Не дозволив мені мати дітей і вже мене не любить, навіть не спить зі мною.

— Ти могла би від нього піти.

— Він ніколи мені цього не дозволить, я йому надто потрібна.

— Чому ти залишаєшся з ним? — наполягала я.

— Колись він зі мною одружиться, навіть якщо це буде для того, аби я його доглядала в старості.

— Ти його боїшся?

— Раніше боялася, а тепер вже ні. Зараз я хочу його покарати, я сита по горло, — сказала вона.

— Для цього я й приїхала, — і я розповіла їй про Анушку, яка, за словами Хуліана, була найдорожчою жінкою в його житті.

Анушка виявилася хитрішою, ніж Сораїда чи я. Переконала його, що є безплідною, а в належний момент здивувала вагітністю: повідомила його тоді, коли для аборту було вже запізно. Це кінець її кар’єри модельки, сказала вона, хоча насправді їй вже стукнуло тридцять п’ять і було нелегко знайти роботу. Хуліан не захотів з нею одружитися і вони ніколи не жили разом, але він щедрою рукою давав на утримання її та дівчинки, яка в них народилася. Сораїда терпіла численні Хуліанові зради, скороминущі романи, але не уявляла, що роками у нього була коханка й дочка. Вона відразу ж дійшла висновку, що якщо він не одружився з матір’ю цієї дитини, то не одружиться і з нею. Вона не розуміла, як Хуліан міг стільки часу приховувати це від неї, а також те, як він міг утримувати цю жінку, щоб це не відбилося на його фінансах. Видатків не було видно ніде. Сораїда вела його офіційну бухгалтерію і ту іншу, яку крім неї не бачив ніхто, таємну бухгалтерію незаконних трансакцій. Вона пишалася тим, що через Хуліанові руки не міг пройти жоден долар, щоб вона про це не знала, але щойно виявила, що за її спиною існувала третя бухгалтерія. І, можливо, не одна, могли бути й інші. Їй більше дошкулило махлярство з грошима, ніж досада від його невірності. Вона запитала мене, чи маю я