Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Невже? Нумо, послухаймо цей опис! — нерозважно перебив Кремену Фродо.

— Огрядний чоловічок із червоними щоками, — урочисто виголосив пан Кремена.

Піпін хихикнув, а Сем обурився.

— Та це тобі не дуже допоможе, Ячменю, бо стосується всіх гобітів, — сказав він мені, — продовжив пан Кремена, глипнувши на Піпіна. — Проте цей — вищий за декотрих і вродливіший, аніж більшість, і має ямочку на підборідді: бравий хлопчина з ясними очима. Перепрошую, та це він так сказав, а не я.

— Він сказав? А хто такий він? — палко запитав Фродо.

— Ах! То був Ґандальф, якщо ти знаєш, про кого я. Кажуть, він чарівник, але чарівник він чи ні, то мій добрий друг. Одначе тепер я не певен, що він скаже мені, коли я побачу його знову: зіпсує мій ель чи перетворить мене на шматок деревини, і я, направду, не здивуюся. Він трохи запальний. Проте що зроблено, те зроблено.

— Гаразд, а що зроблено? — запитав Фродо, якого починало дратувати повільне розгортання Кремениних думок.

— Про що це я? — сказав господар, затнувшись і клацнувши пальцями. — А, так! Старий Ґандальф. Три місяці тому він без стуку ввійшов просто до моєї кімнати. Ячменю, — сказав він, — уранці я іду. Зробиш дещо для мене? Ти тільки скажи, — відповів я. — Я поспішаю, — сказав він, — і не маю часу, щоби самому зробити це, проте хочу, щоби до Ширу доправили послання. У тебе є хтось, кого ти можеш послати туди і кому довіряєш? Знайдемо, — відповів я, — завтра чи, можливо, ще через день. Краще завтра, — сказав він і дав мені листа. Адресат його відомий, — сказав пан Кремена, дістаючи листа з кишені й зачитуючи вголос адресу, повільно та гордо (він пишався репутацією письменної людини): панові ФРОДО ТОРБИНУ, ТОРБИН КУТ, ГОБІТІВ у ШИРІ.

— Лист мені від Ґандальфа! — скрикнув Фродо.

— Ага! — зрадів пан Кремена. — То твоє справжнє прізвище таки «Торбин»?

— Так і є, — погодився Фродо, — тож негайно віддай мені листа і поясни, чому не відіслав його. Гадаю, саме з цим ти і приходив, хоча згайнував чимало часу, перш ніж дійшов до суті.

Бідолашний пан Кремена виглядав схвильованим.

— Ти маєш рацію, пане, — сказав він, — і я прошу пробачення. Я смертний і боюся Ґандальфових слів, бо з того може бути біда. Та зробив я це без задніх думок. Я поклав лист у безпечне місце. Тоді не зміг знайти нікого, хто захотів би їхати до Ширу ні наступного дня, ні через день, а послати когось зі своїх теж ніяк не випадало; потім одне потягнуло інше, і лист випав мені з голови. Я людина заклопотана. Я зроблю все можливе, щоби виправити цю ситуацію, і, якщо можу чимось вам допомогти, ти тільки скажи! Та облишмо листа, бо я пообіцяв Ґандальфові ще дещо. Ячменю, — сказав він мені, — цей мій друг зі Ширу, невдовзі він може над’їхати цим шляхом, — він і ще дехто з ним. Він назветься Підгорбином. Не забудь! Однак не став запитань. Якщо мене з ним не буде, він може вскочити в халепу і потребуватиме допомоги. Зроби для нього все, що зможеш, і я буду вдячний за це, — сказав він. І ось ти тут, та й халепа, здається, теж недалеко.

— Ти про що? — запитав Фродо.

— Ті чорнюхи, — мовив господар, переходячи на шепіт. — Вони шукають Торбина, і якщо в них добрі наміри, тоді я гобіт. Це сталось у понеділок — усі собаки дзявкотіли, а гуси ґелґотали. Щось незвичайне, подумав я. Увійшов Ноб і повідомив, що двоє чорних чоловіків стоять при дверях і запитують про гобіта на прізвище «Торбин». Волосся на голові Ноба стояло дибки. Я наказав чорним зайдам забиратися геть і захряснув двері в них перед носами, та вони розпитували про це в усіх дорогою до Архета — таке я чув. А ще той Бурлака — він теж розпитував. Хотів побачитися з вами тут, хоча ви ще й ні закуски, ні супу не їли, а він хотів.

— Таки хотів! — раптом озвався Бурлака, виходячи на світло. — І багатьох клопотів можна було б уникнути, якби ти, Ячменю, його впустив.

Господар аж підскочив од несподіванки.

— Ти! — скрикнув він. — Ти завжди з’являєшся мов нізвідки. Чого тобі тепер треба?

— Він тут із мого дозволу, — втрутився Фродо. — Прийшов, аби запропонувати свою допомогу.

— Ну, ви, мабуть, свою справу знаєте, — сказав пан Кремена, з підозрою поглядаючи на Бурлаку. — Та я б у вашому становищі не бузькався з блукачем.

— А з ким би ти бузькався? — запитав Бурлака. — З товстим власником заїзду, котрий і власне ім’я пам’ятає лише тому, що його цілий день викрикують люди? Вони не можуть вічно жити у «Поні» й не можуть вернутися додому. Їх чекає довга дорога. Може, ти підеш із ними, щоби віднадити тих чорнюхів?

— Я? Щоби я покинув Брі! Та ні за які гроші! — відповів пан Кремена, не на жарт перелякавшись. — Чому би тобі не перебути тут тихенько певний час, пане Підгорбине? Навіщо все це дивне мандрування, куди очі дивляться? За чим женуться ці чорнюхи, і звідки вони взялися, цікаво знати?

— На жаль, я не можу цього пояснити, — відповів Фродо. — Я стомлений і дуже хвилююсь, а історія ця довгенька. Та якщо ти хотів мені добра, то я мушу попередити тебе, що, доки я у твоєму домі, тобі теж загрожує небезпека. Ці Чорні Вершники — я не певен, але думаю, навіть боюся, що вони прийшли з...

— Вони прийшли з Мордору, — прошепотів Бурлака. — З Мордору, Ячменю, якщо це тобі про щось говорить.

— Спаси і помилуй! — зойкнув пан Кремена, бліднучи, — ця назва, вочевидь, була йому відома. — Це найгірша звістка, яку я чув у Брі за ціле моє життя.

— Атож, — потвердив Фродо. — Ти й досі бажаєш допомагати мені?

— Так, — сказав пан Кремена. — Більше, ніж будь-коли. Хоч і не знаю, що такий, як я, може вдіяти супроти, супроти... — він затнувся.

— Супроти Тіні на Сході, — тихо мовив Бурлака. — Небагато, Ячменю, та