Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Очевидно, він щось неправильно розрахував, хибно запрограмувавши карти. Либонь, визначити результати, яких він прагнув досягти, буде дуже непросто. Ймовірно, процес виділення енергії ще вкрай недолугий, що може призвести до всіляких помилок і неточностей в майбутньому. А він ще навіть не пробував створити петлю постійного зворотного зв’язку, до якої зрештою збирався прийти.

Але ж... але ж він таки видобув енергію кризи.

Це було безпрецедентно. Уперше в житті Айзек повірив у свої ідеї. Тепер залишалося лише довести все до ладу. Було ще немало проблем, але вже іншого й меншого порядку. Основну загадку, ключову проблему усією теорії кризи, вирішено.

Айзек зібрав свої нотатки і святобливо прогорнув декілька сторінок. Не вірилося, що він таке зробив. Ураз в думках почали з’являтися нові плани. «Наступного разу, — подумав учений, — можна використати якийсь із водяникових виробів. Те, що вже й так тримається купи енергією кризи. А це вже набагато цікавіше, можливо, петля таки запрацює...» В Айзека паморочилося в голові. Він раптом ляснув себе по лобі й усміхнувся.

«Треба провітритися, — майнула зненацька думка. — Піду... нап’юся. Побачу Лін. Влаштую собі нічку. Таж я вирішив одну з найнепоступливіших проблем в одній з найбільш суперечливих парадигм науки — я заслужив хильнути...» Він усміхнувся на цей емоційний виплеск і враз посерйознішав. Айзек вирішив розповісти Лін про кризову машину. «Я вже не можу міркувати над цим самотужки», — подумав.

Перевіривши, чи ключі й гаманець на місці, він потягнувся, стрепенувсь і пішов униз на перший поверх. На звук його кроків озирнувся Лубламай.

— Лубе, я пішов.

— І ти називаєш це робочим днем? Ще ж тільки третя.

— Я, друже мій, перевиконав графік, — усміхнувся Айзек у відповідь. — Тому скорочений день. Якщо хто спита, хай заходить завтра.

— Добро, — відповів Лубламай і, махнувши рукою, повернувся до роботи. — Гарного вечора.

Айзек прокректав швидке «бувай».

Він зупинився посеред Веслярського Шляху й глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим повітрям. Тиха вуличка була малолюдною. Айзек весело привітався з парою сусідів і почимчикував у бік Малого Кільця. День був чудовий, а тому він вирішив пройтися пішки до Салакуських Полів.

Тепле повітря сочилося крізь двері й вікна, крізь шпарини у складських стінах. Лубламай на мить припинив роботу, щоб підіткнути поли халата. Щирозубка бавилась із жуком. Конструкт закінчив прибирання і якийсь час стояв у дальньому кутку кімнати, легенько клацаючи. Здавалося, ніби одна з його оптичних лінз вшнипилася в Лубламая.

Незабаром після того, як Айзек пішов, Лубламай встав і, перегнувшись через підвіконня біля його столу, прив’язав червоний шарф до гвіздка в цегляній стіні. Він накидав список закупів на випадок, якщо Чай-Удвох пролітатиме повз. Потім знову повернувся до роботи.

До п’ятої вечора сонце все ще стояло високо, хоча й почало хилитися до землі. Денне світло згущалося в іржаво-брунатну сутінь.

Углибині хитливої лялечки нова форма життя відчула наближення вечора. Майже оформлена плоть тріпотіла й билася в корчах. Десь у надрах недовершеного тіла почалася низка завершальних хемічних реакцій.

О пів на сьому роботу Лубламая перервав голосний гуп за вікном, і, визирнувши, він побачив, як унизу в провулку чіпкою ногою чухмарить голову Чай-Удвох. Вірм глянув угору й гукнув привітання.

— Пане Лублуб! А я тут по ділах літав, бачу — ваша червона шльопавка висить...

— Вечір добрий, Чаю-Удвох, — відповів Лубламай. — Зайдеш?

Він одійшов від вікна, щоб впустити вірма усередину. Той гепнувся на підлогу, недолуго хляпаючи крилами. Його брунатна шкіра гарно мінилася в уламках вечірнього світла. На веселому бридкому обличчі розповзлася усмішка.

— То що робимо, бос? — гукнув Чай-Удвох.

Перш ніж Лубламай устиг відповісти, Чай-Удвох зиркнув туди, де стояла Щирозубка й підозріливо окидала його оком. Він розгорнув крила, вистромив язика й вибалушив на неї витрішкуваті очі. Тваринка чимдуж гайнула геть.

Вірм вибухнув реготом і відрижкою.

Лубламай поблажливо всміхнувсь. Аби Чай-Удвох не відволікався ще далі, він потяг його до столу, де лежав список закупів. Учений дав вірму плитку шоколаду, аби той зосередився.

Доки Чай-Удвох з Лубламаєм сперечалися про те, скільки продуктів вірм подужає нести у повітрі, позаду них щось заворушилося.

У різко згустілих сутінках клітки в Айзековій лабораторії кокон почав коливатися явно не від вітру. Рух усередині тугого органічного мішечка розхитував його гіпнотичними колами. Він крутнувся, потім затнувсь і легенько смикнувся. Усередині пролунав звук — немов рветься тканина, безмежно тихий, надто тихий, аби Лубламай чи Чай-Удвох його почули.

Волокна кокона розсік вологий чорний пазур. Він повільно ковзнув угору, розрізаючи цупкий матеріал з легкістю ятагана. Із рваної діри, мов невидимі нутрощі, полився сумбур незвіданих відчуттів. Рвучкі пориви їх прокотилися кімнатою, викликавши гарчання Щирозубки й змусивши Лубламая з Чаєм-Удвох на мить нервово підвести голови.

З темряви з’явилися кінцівки й вхопилися за краї прорізу. Вони безгучно тисли ізсередини, розриваючи кокон навпіл. Тремтяче тіло м’яко ковзнуло з кокона. Воно було вологе й слизьке, немов у новонародженого маляти.

Якусь хвилину воно лежало, зіщулившись, на дерев’яному дні, слабке й знерухомлене, в тій самій скоцюрбленій позі, в якій перебувало всередині лялечки. Поволі істота стала розгинатися, розкошуючи в несподівано широкому просторі. Наштовхнувшись на дротяні дверцята, вона з легкістю відірвала їх і виповзла на просторінь кімнати.

Вона пізнала себе. Усвідомила свою подобу.

Зрозуміла, що має потреби.

Чай-Удвох з Лубламаєм підвели очі на скрип і тріск дроту. Звук нібито пролунав над ними і пішов далі по кімнаті. Вони перезирнулися.

— Бос, це що? — промовив Чай-Удвох.

Лубламай відійшов від столу. Він глянув на Айзеків балкон, поволі розвернувся й окинув поглядом увесь перший поверх. Тиша. Став, насупившись, глянув на вхідні двері. Подумав, може, звук чувся іззовні.

У дзеркалі біля дверей відбився порух.

Темний силует підвівся з горішньої сходини другого поверху.

Лубламай заговорив, видушивши із себе якийсь тремтячий звук недовіри, страху та замішання, але той моментально й безгучно розсіявся. Чоловік стояв і дивився, відкривши рота, на відображення.

Істота розпукувалася. Як розпукується квітка. Як випростується чоловік чи жінка, зіщулені доти в позі ембріона. Здавалося, ніби розмиті кінцівки істоти гнулися тисячами способів, і вона розправлялась, як паперова фігурка, стоячи й випростуючи руки чи ноги, чи щупальці, чи хвости. Істота, досі згорблена на підлозі, мов собака, встала й витяглася на весь зріст, і виявилася завбільшки як людина.

Чай-Удвох верескнув. Лубламай ще ширше розкрив рота і спробував ворухнутися. Він не міг розібрати обрисів. Лише темна, лискуча шкура і по-дитячому зчіплені руки. Холодні тіні. Очі