Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 34. Айлін. Правда випливе?

От чорт, давно він знає? Дурепа! Коли тільки встигла спалитися? Може навіть ще першої нашої зустрічі. От дурна, потрібно було бути обережнішою, а сама що зробила… Він же точно розкаже…

– Тіме, знаєш… Мені потрібно тобі дещо розповісти, – промовила, коли Валєра, накульгуючи, віддалився від нас.

– Якщо ти про те, що навмисне наступила Валєрі на руку, то немає в цьому нічого страшного, – лагідно посміхнувся він. – Я тебе зовсім не засуджую. Сам би так зробив, якби обставини склалися.

– Та я не про те, – турнула його в плече, усміхаючись. Він вмів підняти настрій. – Я…

– Також почала писати, тому й хочеш підмінити Валєру на випробуваннях? – а він ще й розумний і такий спостережливий…

– Так… – аж замріялася, уявивши себе на презентації власної книги. – Але знаєш, не думаю, що колись взагалі допишу її.

– Чому ж? В тебе напевно цікаве життя й буде про що розповісти. Це я тут практично нікуди не виходжу, а така красуня явно ні дня не нудьгувала. 

– Ти мене зовсім не знаєш, – зітхнула, відвертаючи голову, щоб приховати побагровілі щоки.

– То розкажи мені все, – він дивився так довірливо й щиро, а я не вірила сама собі. Адже як можна було використовувати його заради такої дрібної мети…

– Я… Це я зібрала всіх вас тут, – заговорила українською з легким акцентом, а Тіма аж перекосило від радощів.

– Вау! – вигукнув він, мало не вискакуючи на місці. – Ти вивчила українську заради мене?

– Не зовсім, – затнулася, крутнувши в руках телефон. – Я все дитинство прожила в Україні й зараз знову почала пригадувати цю красиву мову. Але не зовсім це хотіла розповісти. Розумієш…

Тім уважно слухав мене, але потім раптом задивився на якусь крапку вдалині й зовсім відволікся, розмахуючи руками. Мабуть, вже давненько потрібно було пояснити йому, що мене не зможуть не помітити. Карім відповідає за мене ще й перед моїми батьками і якщо щось станеться, то увесь Стамбул на ноги піднімуть. Та й не тільки Стамбул, а й Туреччину чи навіть Україну. Зв’язків у тата на всіх вистачить. 

Машина, звісно ж, зупинилася біля нас і з неї миттю вискочив Карім. Він підбіг до мене, дивуючись, що взагалі роблю поруч з Тімом. І навіть не намагався приховати цього свого погляду.

– Пані Айлін, може нехай Озкан вас відвезе, а потім повернеться по Тимура, – прошепотів Карім мені на вухо, хоча знаючи його шепіт, не здивуюся, що Тім все чув. Але на щастя, той якраз сів до машини, тож не впевнена.

– Ти з дуба впав? Сідай в машину й поїдемо всі разом. Можна подумати, що в цьому є щось страшне, – злегка відштовхнула помічничка і пішла до автомобіля.

– Але ж ви ніколи ні з ким не їздили разом, – вибіг з-перед мене з ледь розставленими руками.

Він серйозно перегороджує мені шлях? Здивовано вигнула брови. З яких це, цікаво, пір? От чесне слово, аж копнути його захотілося, як та руда Валеру.

– А зараз поїду! 

– Журналісти цього так просто не пропустять…

– Ти десь тут їх бачиш? Бо мені ще жодного не траплялося, – виразно вказала на порожнісіньку дорогу та крихітну, за моїми мірками, лікарню, на подвір’ї якої нікого не було. 

– Пані Айлііін, – заскімлив Карім.

– Сідай і поїхали вже! – гаркнула на нього так, що почули вже точно всі. А так не хотілося показувати себе з даного боку перед Тімом…

До речі, ніде не бачила Валєри. Не могли ж ми так довго чекати, що він вже й пішки дійшов? Хоча тут недалечко. Сам острів ніби й великий, але житлова частина побудована досить тісно. Не встигнеш пройти кілька кварталів, як вже знаходишся на іншому краю поселення. Як же я цього не люблю... 

В Стамбулі насолоджувалася тим, яке місто велике. Поки їхала з одного куточка міста в інший, встигала і виспатися, і навести лад на голові. Навіть погортати стрічку в соціальних мережах й почитати новенькі статті про себе. Власне, нічого іншого й не читала. Не до того було, особливо коли про мене щодня писали як мінімум кілька авторитетних видань і ще хтозна скільки таких, що до мене їх писанина навіть і не доходила. Як-не-як, а я зірка, до якої навіть Баязиду далеко. 

От знову згадала про це нещастя… Ну чому красені завжди такі гади? Спершу Баязид, потім Валєра… Може й Тім виявиться таким і я про нього ще багато чого не знаю… Не хотілося б. Я відчуваю, що між нами справді може бути щось значно більше. Принаймні він дійсно розуміє мене, на скільки може, бо ж той ще досі без поняття, хто я така насправді. Потрібно буде йому рано чи пізно таки це розповісти. Сподіваюся, Валєра цього факту про мене не знає, бо з нього станеться – просто покликати на острів журналістів. Так легко можна буде мене перемогти, не забруднивши рук. Але чи зробить він такий крок? Може, то він просто так ревнує… Але ж Уляна не просто так крутиться навколо нього…

– Пані Айлін, приїхали, – промовив Карім і я здивовано виглянула назовні. А й справді вже були на території готелю.

– Нам потрібно буде поговорити. Зайди через кілька годинок до мене, – шепнула помічнику й пішла з Тімом.

– Ти часом не голодна? – посміхнувся шатен, відкриваючи хвіртку переді мною. Джентльмен. А от в мене зовсім не як у леді забурчав живіт, видаючи дику мелодію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍