Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

уваги на те, як Гірка люто піниться і шипить.

Я отримав насолоду від твоєї смерті, повідомив мене Півмісяць.

-- Заткнися.

 

32

Між рікою і стіною було десь з пів кілометра, і стіна ніколи не зникала з поля мого зору. Це була дуже висока стіна.

Поки я дійшов до стіни, кров, що вкривала мене, в одних місцях почала згущатися, в інших засихати і осипатися, але повсюди смерділа. Вам краще не знати, до чого я дійшов, щоб очистити від неї свою порожню очницю.

Стіна. В місячному світлі вона сяяла, як біла кістка. Я доторкнувся до її поверхні. Скляниста. Я прикинув її висоту... метрів сто? Більше? Чогось більш неприступного я ще не зустрічав. Згідно з деякими версіями легенди, ця скляниста поверхня не пропускала магії.

В мене не було срібного меча, чи тридцяти років, щоб пробитися крізь стіну. Але в мене були дві речі, яких не було в Хавака. Магія і порох. Звісно, пороху було недостатньо, щоб знести, чи хоча б пробити Стіну. Але я сподівався достатньо, щоб надщербити її. І я сподівався, що щербини буде достатньо, якщо дійсно поверхня Стіни не пропускала магії. Якщо Мистецтво не пропускала вся Стіна, або я не зможу пробитися крізь поверхню з допомогою звичайних засобів, то я змарнував купу часу і зусиль на подорож з Белларіуса в Люсерніс.

Я сів у високій траві, що росла перед Стіною, порився в закривавленому ранці й витягнув те, за чим шукав.

Звісно, якщо порох намочити, то йому кінець… о, його можна знову висушити, але це доволі довгий процес, а результат незадовільний. До того ж це з водою, а не з кров‘ю. Про всяк випадок я тримав його в захищеному від всіх стихій, невеликому, дерев’яному барильці. Адже з часом навіть волога в повітрі могла перетворити його в мотлох.

Тож я запечатав барильце воском, замотав у непромокальну тканину і ще раз запечатав воском. Не пам‘ятаю навіщо я це зробив. Я схильний триматися за речі про всяк випадок. Не раз Амра насміхалася з мене і називала хом‘яком. Якщо мій план спрацює, вона буде змушена признати, що корисно ніколи нічого не викидати. І тримати порох під рукою.

Якщо нам вдасться повернутися в Люсерніс.

Якщо на мене вже не чекає там смертний вирок.

-- “Якщо” – бридке, огидне слово, -- пробурмотів я. – Дивно, що я цього раніше не помічав.

Я протер барильце травою, зчищаючи більшість крові. Тоді зрізав зовнішній віск і непромокальну тканину. Внутрішню печатку я залишив наскільки зміг цілою. Усувати її не мало сенсу.

Я приклав барильце до стіни й відійшов на десять кроків. Тоді, для певності, ще на десять. Тоді, для ще більшої певності, розпластався на землі.

В мене не було запалу, і я не збирався висипати порохом доріжку в траві. В цьому не було потреби. Зате мені потрібно було якомога точніше метнути в барильце закляття вогню.

Тримаючи голову так низько, як тільки це було можливо, при цьому не втрачаючи барильце з поля зору, я вказав на нього і викликав магічний зір. Траксис осліпив мене. Але в світлі, що заливало мене, залишалася дрібна чорна цятка справжньої реальності. Я зосередився на ній, викинув все інше з голови. Уявив собі, як з мого пальця з‘являється вогняний спис, дуже вузенький, гарячіший ніж пастка Телемарха. Я вдихнув, видихнув. І жбурнув його.

Чесно кажучи, вибух мене дещо розчарував. Не такий гучний, як я собі уявляв, і не такий сильний, як я сподівався. Кілька секунд на мене сипалися дерев’яні шматки барильця і грудки землі, повітря заповнив густий дим і сморід горілого пороху, але стіна явно стояла. І великі тріщини не псували її склянисту поверхню.

Я підійшов до стіни. Я не бачив жодних щілин. Я вирвав жмут трави і як міг протер стіну.

Нічого.

Я зітхнув. В мене й гадки не було, що ще можна спробувати. Для другої частини плану я не потребував зяючої діри, але я потребував хоча б чогось. Якусь тріщину, невеличку щербину. Щось, за що можна зачепитися.

-- Перевір, Хольгрене, -- наказав я сам собі. – Освітлення не найкраще, та й твій зір колись був кращим.

Я послухався своєї ради, повільно і уважно провів пальцями по кожному сантиметру поверхні стіни, яку міг вразити вибух.

І я знайшов те, що шукав. Дрібнесеньку тріщинку, збоку від того місця де барильце притулялося до стіни. Мабуть, її утворив цвяшок, що скріпляв барильце, вирваний з дерева з такою силою, що залишив маленьку щербину. Малюсіньку. Я провів по ній пальцем три чи чотири рази, перш ніж відчув її. А коли відчув, то провів ще пів десятка разів, щоб переконатися, що це не моя уява.

Я похмуро посміхнувся і витягнув діамант, за який Мок М‘єн здер з мене три шкури; я провів всю подорож з Белларіуса в Люсерніс вкладаючи в нього силу і пару простих, проте хитромудрих команд – знищити і розширити.

Працюючи в основному навпомацки, я старанно приложив діамант до тріщинки. Коли я був більш-менш певен, то випустив магію.

Наперекір силі тяжіння, діамант почав крутитися об поверхню стіни. Спочатку повільно, тоді швидше. Він почав світитися теплим світлом, потім кидати яскраві промені, перетворився в призму, що заломлювала світло, яке походило з якогось внутрішнього джерела. Повітря заповнило дзижчання; десять, сотня, тоді десять тисяч бджіл.

Діамант занурився в поверхню стіни. Світло і звук віддалилися. Я схопив ранець, передбачливо відступив на кілька кроків і чекав.

І чекав.

Стіна не обвалилася. Несподівано не з‘явився величезний пролом. Я більше не чув дзижчання, з діри не світило світло. Я не знав чи діамант вичерпався; технічно це був артефакт, він діяв без мого безпосереднього управління. В цю мить я не мав з ним зв‘язку. Він був випущеною стрілою. Я не знав чи вона ще