Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

пересвідчився в цьому. Все, поставлене перед ним — кокосовий суп, приправлений кардамоном і гвоздикою, омлет — має молочну основу.

Господар — інженер. Разом із дружиною вони живуть в Англії вже кілька років. Вони щасливі тут, каже він. Їхнє теперішнє приміщення — найкраще, яке вони мали досі. Кімната простора, дім тихий і охайний. Звісно, англійський клімат не подобається їм. Але, знизує він плечима, в лісі без кривого дерева не буває.

Дружина майже не бере участі в розмові. Подає страви, сама не їсть, а потім іде в куток, де в ліжечку лежить немовля. Вона погано розмовляє англійською, пояснює чоловік.

Сусіда-інженер захоплюється західною наукою і технологією, нарікає на відсталість Індії. Хоча пеани[37] машинам звичайно наганяють на Джона нудьгу, він анітрохи не суперечить. Це перші люди в Англії, які запросили його додому. Ба більше, це кольорові люди, вони знають, що він південноафриканець, і однаково простигли йому руку. Він удячний.

Але ось де питання: що йому робити з тією вдячністю? Годі навіть помислити, щоб запросити їх, чоловіка, дружину і, безперечно, плаксиве немовля, до своєї кімнати на горішньому поверсі і їсти суп із пакетів, а потім, якщо не сардельки, то макарони в сирному соусі. А як іще можна віддячити за гостинність?

Минає тиждень, і Джон не зробив нічого, потім другий тиждень. Він відчуває дедалі більшу збентеженість. Починає слухати під своїми дверима вранці, чекає, поки інженер піде на роботу, а потім уже сам виходить на сходи.

Треба було б зробити якийсь жест, дати якесь просте свідчення взаємності, але він не може знайти його, або ж не хоче, а невдовзі однаково стало надто пізно. Що негаразд із ним? Чому найзвичайніші речі він робить такими складними для себе? Якщо відповідь полягає в тому, що така його натура, яка користь мати таку натуру? Чом би не змінити свою натуру?

Але чи справді це його натура? Джон сумнівається. Це схоже не на натуру, а на хворобу, моральну хворобу: ницість, убогість духу, що своєю сутністю не відрізняється від його холодного ставлення до жінок. Чи можна витворити мистецтво з отакої хвороби, як ця? А якщо можна, що це говорить про мистецтво?

На дошці оголошень біля одного хемпстедського газетного кіоску Джон прочитав оголошення: «Потрібні четверо для квартири у Свісс-Котеджі. Власна кімната, спільна кухня».

Джон не любить гуртового проживання. Він воліє жити сам. Але, живучи самотою, він ніколи не розірве своєї ізоляції. Він телефонує, призначає зустріч.

Чоловік, який показує Джонові квартиру, старший від нього на кілька років. Бородатий і вдягнений у синій жакет у стилі Неру з золотими ґудзиками спереду. Його звати Міклош, він родом з Угорщини. Сама квартира чиста й наповнена повітрям, кімната, яка дістанеться йому, більша за його теперішню кімнату, крім того, сучасніша.

— Я беру, — каже він. — Лишити вам завдаток?

Але не все так просто.

— Лишіть своє прізвище та номер телефону, і я занесу вас до списку, — відказує Міклош.

Три дні Джон чекає. На четвертий телефонує. Міклоша немає, відповідає дівчина, що взяла трубку. Кімната? О, кімнати вже кілька днів, як немає.

У її голосі трохи відчувається якась іноземна хрипкість, вона, безперечно, вродлива, розумна, витончена. Він не запитує, чи вона теж угорка. Але якби йому дісталася кімната, він тепер поділяв би з нею квартиру. Хто вона? Яке в неї ім’я? Може, вона — кохання, яке судилося йому долею, і тепер його доля втекла від нього? Хто той щасливчик, якому дали кімнату і майбутнє, що мало належати йому?

Джон мав враження, коли ходив на ту квартиру, що Міклош показує її радше недбало. Тепер Джон може лише думати, що Міклош шукав когось, хто зробив би більший внесок, ніж просто давав четверту частину орендної плати, когось, хто приніс би з собою веселощі, стиль, романтику. Глянувши і миттю оцінивши, Міклош побачив, що йому бракує веселощів, стилю і романтики, тож і відкинув його.

Джон мав би взяти ініціативу в свої руки. «Я не такий, яким можу видаватися, — мав би сказати він. — Я, може, й скидаюся на клерка, але насправді я поет або майбутній поет. Крім того, я пунктуально платитиму свою частку ренти, тим часом як більшості поетів таке не під силу». Але він не висловився, не просив, хоч і як принижено, за себе і своє ремесло, а тепер уже надто пізно.

Як угорець спромігся стати власником квартири у фешенебельному Свісс-Котеджі, опорядити її за останньою модою, ліниво прокидатися пізнього ранку з, безперечно, гарною дівчиною з хрипким голосом поруч у ліжку, тим часом як він працює, мов раб, цілісінький день на «ІВМ» і живе в страхітливій кімнаті неподалік від Арчвей-роуд? Як оті ключі, що відкривають насолоди Лондона, дісталися Міклошу? Де такі люди беруть гроші на своє безтурботне життя?

Джон ніколи не любив людей, які не дотримуються правил. Якщо правила нехтують, життя втрачає сенс, і тоді цілком можна, наче Іван Карамазов, повернути свій квиток і відійти. Проте в Лондоні, здається, повно людей, які нехтують правила, і з ними нічого не стається. Здається, тільки він тут досить дурний, щоб грати за правилами, він та інші заклопотані клерки в темних костюмах і окулярах, його супутники в потягах. То що ж йому робити? Ступити на шлях Івана Карамазова? Чи на шлях Міклоша? Джонові здається, що, хоч на який він ступить, то програє. Адже він не має таланту до брехні, ошуканства чи обходу правил, як і не має таланту до насолод і модного вбрання. Його єдиний талант — до злиденності, тупої, чесної злиденності. Якщо це місто не пропонує нагород за злиденність, що він тут робить?

12

Щотижня приходить лист від матері, блідо-блакитний авіаконверт, підписаний охайними друкованими літерами. Джон із розпачем отримує ці свідчення її незмінної любові до нього. Невже мати не розуміє, що, покинувши Кейптаун, він розірвав усі зв’язки з минулим? Як можна змусити її визнати, що процес його перетворення в іншу особу, який почався, коли йому виповнилося п’ятнадцять років, нещадно відбуватиметься далі, аж поки вся пам’ять про родину і країну, що їх він лишив позаду, згасне? Коли вона нарешті зрозуміє, що він уже так далеко відійшов від неї, що цілком може бути й чужим?

У листах мати розповідає про родинні новини, про свої останні місця роботи (вона переходить від школи до школи, заміняючи вчителів, які перебувають на лікарняному). Мати закінчує листи сподіваннями, що його здоров’я добре, що він береже себе